Як українська школа в Токіо допомогла мені не забути рідну мову

Інколи люди дивуються, що, проживши в Японії вже стільки років, я все одно не забула українську мову.
Я й сама іноді думаю про це — чому так сталося?
І щоразу приходжу до висновку: велику роль у цьому відіграла українська недільна школа “Джерельце”, у яку я ходила з п’ятого по дев’ятий клас.

Школу засновано організацією НПО “Краяни” у Токіо. Заняття відбувалися щонеділі — ми вивчали українську мову, мистецтво, співали, танцювали, малювали, робили поробки. Завдяки цій школі я не лише не забула рідну мову, а й відкрила для себе частинку культури, яку тепер несу далі в серці.

На сайті школи написано:

“Головна наша мета — щоб діти українських та багатонаціональних родин навчилися розуміти та говорити українською мовою, знайомилися з дитячим фольклором, українською культурою, підтримували її, відчували себе українцями та, проживаючи далеко від Батьківщини, зберігали традиції нашого народу.”

І вони справді це роблять — щиро, натхненно, з любов’ю.

Свята, вистави і маленьке українське диво в центрі Токіо

Пам’ятаю, як ми готувалися до кожного свята: перше вересня, День осені, Святого Миколая, Новий рік, Різдво, Великдень…
Ми вчили вірші, ставили невеличкі вистави, співали пісні, робили декорації.
На День матері ми вручали мамам квіти, і я тільки тепер розумію, скільки сил і праці вкладали дорослі, щоб усе відбулося на такому рівні.

Свято на День Осіні в Джерельці (я друга с права, в вишиванці та рожевій кофтинці)

Свято на День Осіні в Джерельці (я друга с ліва, у вінку)

Вистава на Різдво. Я четверта з ліва, у копелюсі з лисом.

Нас тоді було зовсім небагато — лише кілька дітей у кожній групі. (Йдеться про 2014–2019 роки, коли українців у Японії ще було дуже мало.)
І все ж — атмосфера була надзвичайно тепла. Це було справжнє “джерельце” українськості серед токійського мегаполіса.

Концерти, вишивка, писанки

Разом із дорослими ми брали участь у українських концертах у Токіо — ще з 2014 року!
Наші українці співали й танцювали народні пісні, проводили майстер-класи з вишивання та писанкарства, продавали українські вироби.
Пам’ятаю, як навіть мої японські друзі приходили на такі заходи — і дивувалися, наскільки яскрава й жива українська культура.

Український Фестиваль в містці Йокохама (біля Токіо) в якому я брала участь в перший раз

А ще ми щороку влаштовували “Парад вишиванок” — справжня Українська хода у самому центрі Токіо.
Ми йшли вулицями у вишиванках, співали пісень, несли прапори, і люди навколо зупинялися, щоб сфотографуватися чи просто посміхнутися нам.
Це був момент, коли я особливо гостро відчувала гордість за свою країну — навіть далеко від дому.

Подяки

Окрема подяка моїй мамі.
Вона, працюючи повний тиждень на іншій роботі, щонеділі водила мене до школи, перевіряла домашні завдання, допомагала, коли щось не виходило.
Вона і сама декілька років була викладачкою у “Джерельці” — не в моїй групі, але для мене була прикладом і натхненням.
Завжди виправляла мої мовні помилки (і робить це досі 😅). Можливо, саме тому я й не втратила зв’язку з рідною мовою.

У “Джерельці” було багато людей, яких я досі згадую з теплом.
Хочу окремо подякувати тим, хто зробив мої шкільні неділі такими особливими.

Пані Наталя — засновниця школи, яка не лише проводила уроки у моїй групі, а й завжди знаходила час просто поговорити.
На кожному святі вона зустрічала мене зі щирою усмішкою:
“Марійка, привіт! Як ти?”
Вона — наче серце нашої громади, людина, яка з’єднує всіх українців у Токіо, тримає нас разом, “склеює” нашу діаспору своєю добротою

Пані Юля — наша викладачка хореографії. Неймовірно красива, стильна, сучасна — я завжди дивилася на неї і думала: “Ось якою хочу бути, коли виросту!”
І досі, коли вона каже мені “Привіт, Марійко, сонечко!” — стає якось тепліше на душі. Для мене пані Юля — справжнє сонце 🌞

Пані Вікторія — викладала нам театральне мистецтво. Ми разом готували вистави, і саме вона допомагала мені читати вірш на камеру (можливо, вона вже цього й не пам’ятає, але я пам’ятаю дуже добре).

Є ще багато інших людей, яких я не згадала поіменно, але пам’ятаю їх усіх.
Дякую кожному, хто створював “Джерельце” — цю маленьку Україну в серці Токіо.

Дякую, “Джерельце”

Сьогодні, озираючись назад, я розумію, наскільки важливою була ця школа для мене.
Саме завдяки “Джерельцю” я зберегла не лише мову, а й зв’язок із Батьківщиною, який тримає мене навіть на іншому кінці світу.

Школа “Джерельце” продовжує свою роботу і нині — у тому самому місці, у Токіо.
Лише дітей стало набагато більше ❤️
І кожен з них несе у собі маленьке українське джерельце — чисте, живе, нескінченне.

Цікаве про Японію

Публікації