22 грудня в Північній півкулі — найдовша ніч і найкоротший день року. У Японії цей день називають 冬至（とうじ, tōji） — зимове сонцестояння.
Це не лише астрономічна дата: в японській культурі (ще з періоду Едо) існували сезонні звичаї, пов’язані з 冬至. Чесно кажучи, зараз це вже не те, що роблять “усі” — але традиція добре відома, і її можна помітити хоча б у супермаркетах: перед 冬至 на полицях з’являються гарбузи й юзу.
Полиця в супермаркеті з гарбузом і юзу
Дві традиції 冬至: гарбуз і ванна з юзу
Про гарбуз тут говорять часто: мовляв, у цей день його їли, щоб підтримати сили в холодний сезон.
Традиційна страва з гарбуза та бобів яку готують та сонцестояння.
Але мене найбільше вразила інша традиція — 柚子湯（ゆずゆ）, ванна з юзу.
Юзу (柚子) — це японський цитрус. Якщо коротко: він схожий на маленький горбкуватий лимон (інколи жовтий, інколи зелений), але запах у нього зовсім інший — дуже насичений, ароматний, ніби суміш лимона, мандарина і ще чогось “японського”, що складно описати словами.
В Україні я юзу майже не бачила, тому для мене це було відкриття. У Японії юзу використовують у кухні (соуси, понзу, десерти), але взимку він асоціюється ще й із теплом і турботою про здоров’я.
Мій перший досвід ванни з юзу
Цього року я вперше в житті теж прийняла ванну з юзу. Мені подарували юзу знайомі японці, і розповіли про традицію прийняття ванни із ним.
І в той момент я подумала: “О, це ж ідеальний шанс прожити традицію не як турист, а по-справжньому”.
Я наповнила ванну, поклала юзу у воду — запах одразу заповнив ванну кімнату. Він не різкий, не “парфумерний”, а дуже природний — теплий, цитрусовий, такий, що буквально перемикає голову в режим “спокій”.
Юзу в ванній
І ось що мене здивувало: це відчувалося не просто як “ванна з фруктом”. Це був момент, коли ти раптом розумієш, як у Японії з простих речей роблять ритуал сезону: зупинитися, зігрітися, відчути аромат зими — і ніби подумки підвести риску під “найтемнішим днем”, після якого світла стає більше.
Цей пост — не з мораллю і не з порадами. Просто невелика замальовка про одну японську традицію, яку я випадково відкрила для себе цієї зими 🙂
Середина грудня в Японії — особливий час. Саме зараз тут починається сезон 忘年会 (боуненкай) — вечерь і зустрічей, які для українців можуть здатися дуже дивними.
Бо це не свято. І не просто застілля. І навіть не зовсім «корпоратив».
Що таке 忘年会 насправді?
Якщо буквально перекласти слово 忘年会, воно означає щось на кшталт «зустріч, щоб забути рік».
Японський словник пояснює це так: 忘年会 —その年の苦労を忘れるために、年末に催す宴会（1）（広辞苑） 忘年会 — це зібрання наприкінці року, щоб забути всі труднощі та важкі моменти, які цей рік приніс, і з чистою головою увійти в новий.
У багатьох мовах немає точного перекладу цього слова. Бо сама ідея — зібратися не для святкування, а для «відпускання» — дуже нетипова.
Це не просто «випити разом»
Так, сьогодні 忘年会 часто виглядає як звичайна вечеря або випивка з колегами чи друзями. Але історично це було зовсім не про алкоголь.
Первинний сенс — поставити крапку:
відпустити втому
залишити позаду неприємні події
очиститися емоційно перед новим роком
Швидше ритуал, ніж вечірка.
Звідки взялася ця традиція?
Найдавніше коріння 忘年会 веде до Камакурського періоду (XII–XIV ст.).
Тоді японські самураї жили в постійній війні. Для них кінець року був моментом, коли:
вони вижили
рік завершився
можна «очиститися» від страху і спогадів
Вони збиралися разом, пили саке, говорили — і символічно «змивали» важкий рік.
Пізніше, у період Муромачі, до цього додалася аристократична традиція ренґа — поетичних зустрічей. Там люди не лише їли й пили, а й разом творили — вірші, думки, сенси.
А вже в епоху Едо ця ідея стала масовою:
Купці, ремісники, прості міські мешканці — Усі збиралися, щоб подякувати одне одному за рік і підтримати стосунки.
Чому 忘年会 — унікальне японське явище?
На заході (Європа, Америка) кінець року — це:
Різдво
святкування
підбиття підсумків
досягнення, результати, плани
А 忘年会 — не про успіх. І навіть не про «святкування».
Це про:
визнання втоми
прийняття того, що рік міг бути важким
дозвіл собі не тягнути все далі
Японці, дозволяють собі зустріч без конкретної цілі — просто щоб бути разом і «закрити» рік.
Для чого 忘年会 в сучасній Японії?
Сьогодні 忘年会 — це:
спосіб зняти напругу між начальником і підлеглими
момент, коли дозволено говорити трохи відвертіше
нагадування, що команда — це не лише робота
У японських компаніях командна згуртованість — одна з ключових цінностей. І 忘年会 — один зі способів її підтримати.
Чому ця ідея мені здається важливою
Мені здається, що для українців ця традиція може бути дуже близькою — особливо зараз.
Бо інколи:
рік був надто важким
не все вдалося
не все хочеться згадувати
І, можливо, не завжди потрібно святкувати. Іноді достатньо просто:
Кілька днів тому північ Японії — префектури Аоморі та Хоккайдо — сколихнув потужний землетрус.
Хоч я живу доволі далеко від епіцентру, у квартирі все одно хиталися книжкові полиці. Це тривало всього кілька секунд, але цього достатньо, щоб згадати: у Японії земля нагадує про себе часто й дуже несподівано.
Для більшості українців землетрус — це рідкісна й дуже страшна подія. У Японії ж поштовхи трапляються так часто, що місцеві люди можуть навіть не помітити те, від чого в іноземців схоплюється серце.
Я навіть намагалася знайти аналогію… і попереджаю одразу, що вона дуже невдала, але чомусь саме вона пробивається в голову: це трохи як повітряні тривоги в Україні. Не кожна тривога викликає паніку — тоді як стороння людина була б налякана кожного разу. Так само й землетруси в Японії: іноземці реагують гостро, а японці звикли й інколи забувають, що це взагалі небезпечно.
Саме така «звичність» змусила країну створити одну з найсильніших систем захисту від землетрусів. Сьогодні хочу поділитися кількома речами, які українці зазвичай не знають про них.
Що сталося в Аоморі та Хоккайдо — і чому це важливо саме нам
На початку грудня на півночі Японії стався потужний землетрус магнітудою 7.5. Його відчули навіть у далеких регіонах, включно з Токіо, і це був один із сильніших землетрусів цього року.
Але головне — те, як країна зреагувала. За лічені хвилини:
запрацювали системи попередження,
місцева влада дала чіткі інструкції,
громадяни знали, куди йти і що робити,
інфраструктура витримала навантаження.
Попри потужність землетрусу, життя в Японії не зупинилося.
І саме це — важлива частина уроку, який Україна може взяти для себе.
Регулярні тренування в школах — дисципліна з дитинства
У Японії безпека — це не просто інструкція, яку видають один раз. Це навичка, яку формують ще в дитинстві.
У школах проводять 避難訓練 (хі́нан-кунрен) — тренування евакуації. У моїй школі вони відбувалися раз на місяць.
Дітей вчать:
як ховатися під парту,
як захищати голову,
куди бігти після сигналу,
як виходити з будівлі без штовханини,
як збиратися у визначені місця.
І найважливіше — як не панікувати.
Звучить дрібницею, але саме така регулярність створює те, що я називаю “японським спокоєм”. Коли щось стається, люди не вигадують на місці, що робити — вони просто повторюють те, що тренували десятки разів.
Це ще один урок для України: щоб суспільство було готове, тренування мають бути не формальні, а регулярні й звичні — як частина життя.
Культура взаємодопомоги — і технології, які її підтримують
Після землетрусу японці діють майже автоматично: перевіряють сусідів, відкривають школи як евакуаційні центри, допомагають літнім людям. Це частина культури — ніхто не залишається сам.
І техніка тут теж відіграє свою роль. У месенджері LINE, яким користуються майже 100% японців, під час великих землетрусів з’являється спеціальна функція 「安全確認」(перевірка безпеки).
Одним натисканням кнопки можна повідомити всім своїм контактам:
“я у безпеці”,
“потребую допомоги”,
або поділитися своєю локацією.
Це неймовірно простий, але надзвичайно ефективний інструмент. Він зменшує паніку, скорочує кількість запитань, дозволяє швидко організувати допомогу — і показує, як навіть месенджер стає частиною національної системи безпеки.
Висновок
Землетруси в Японії нікуди не зникнуть — як і будь-які інші ризики в житті. Але японський підхід показує: навіть із постійною небезпекою можна жити спокійно, якщо суспільство знає правила, тренується й підтримує одне одного.
І мені здається, у цьому є важливий урок і для України: системність і взаємодопомога роблять країну сильнішою, навіть у найважчі часи.
Чесно кажучи, цього тижня я зовсім не мала часу писати блог — університет, сесія, проєкти… усе навалилося одночасно.
Але сьогодні особливий день, і я просто не могла нічого не написати.
У моєї бабусі — день народження 💛
привітала бабусю зранку, і вона відповіла мені так, як це може зробити тільки українська бабуся — жартома поскаржилася, що час летить надто швидко, і що дні народження трапляються частіше, ніж їй би хотілося.
Тобто знову: «ой, ще один рік додався… можна було б і рідше!»
Мені здається, багато дорослих так кажуть, правда ж? 🙂
І тут я подумала що може бути цікаво написати про те, що в Японії день народження — зовсім не така подія, як у нас.
А як було в традиційній Японії?
■ 1. У давній Японії взагалі не святкували дні народження
Так, це не жарт.
До XX століття більшість японців:
не вважали день народження особливим днем,
не отримували подарунків,
і взагалі не «відзначали» особисту дату.
Чому?
Бо існувала зовсім інша система віку.
■ 2. Японці раніше “старішали” всі разом — у Новий рік
Це називається 数え年（кадзое-доші） — «рахований вік». Людина вважалася однорічною вже при народженні, а наступного Нового року всім одразу “додавався” ще один рік.
Тому логічно: якщо вік не залежав від дня народження — то не було сенсу його святкувати.
■ 3. Звідки взялася “європейська” традиція святкувати дні народження?
Лише з приходом християнства та західної культури у Японії (переважно після Мейджі, ХІХ століття) почали з’являтися:
персональні дні народження
торти з свічками
подарунки
Тобто, хоча зараз японці теж святкують дні народження, у традиційній культурі вони не були головною подією. Колись в Японії не відзначали кожен рік життя, тому особливими ставали саме ті моменти, коли людина досягала визначного віку.
Саме «довголіття» — головне сімейне свято
В Японії існує старовинна традиція особливих свят для людей, які досягли певного віку. Їх називають «ювілеї довголіття» (長寿の祝い — тьоджю-но-івай).
Це не просто день народження — це момент, коли сім’я збирається разом, дякує людині за прожиті роки та бажає ще більше здоров’я і щастя.
Ось головні японські ювілеї:
Головні довголітні свята Японії
60 років — 還暦（канрéкі）
Означає «повернення календаря» — цикл зодіаку повністю завершується.
Людину вітають у червоному одязі, бо червоний символізує «нове народження».
Це як другий старт життя!
70 років — 古希（кокі）
назва з китайського рядка: «Жити до 70 — рідкість».
77 років — 喜寿（кіджю）
ієрогліф «喜» у скорописі виглядає як «77».
80 років — 傘寿（санжю）
скорочена форма «傘» схожа на «80».
88 років — 米寿（бейджю）
ієрогліф «米» складається з «八十八».
90 років — 卒寿（сотсужю）
скоропис «卒» нагадує «90».
99 років — 白寿（хаку-джю）
«сто» мінус одна риска = «білий».
100 років — 百寿（хяку-джю）
велика та рідкісна подія
колір — рожевий або червоно-білий
Мені дуже подобається японське ставлення до віку
Бо воно не про «ой, ще один рік».
Воно про шлях, досвід, мудрість і вдячність за кожен прожитий рік.
Тож сьогодні, у день народження моєї бабусі (якій виповнилось 65 років, до речі!),
я хочу, щоб вона не думала: «хай би це святкування траплялось раз на три роки»,
а навпаки: щоб кожен рік був приводом для радості, любові і святкування.
Японська традиція святкувати довголіття нагадує: кожен рік — це дар. І нам теж варто дозволяти собі більше тепла, радості й родинних зустрічей.
Бабусю, з днем народження!
Бабусю, з днем народження! Нехай кожен новий рік приносить тобі світло, радість і спокій, а ми завжди будемо поруч, щоб робити ці моменти ще теплішими 💛
Коли я зустрічаю нових переселенців, то дуже часто чую: «Мені важко з місцевою їжею, вона незвична, не подобається».
Так, частково це правда. Але мені здається, що за цим стоїть щось глибше, ніж просто незвичний смак. Я довго про це думала і, здається, знайшла відповідь — завдяки власному досвіду і… урокам у японській початковій школі.
Їжа — це не лише смак. Це емоційний зв’язок
Пригадайте маленьких дітей: вони майже завжди відмовляються від нової їжі. Їх потрібно привчати іноді роками. Чому? Бо поки не сформується позитивний досвід, теплі спогади чи емоційний зв’язок — мозок не готовий приймати нове.
З переселенцями працює те саме. І смак тут — лише частина історії.
Мій перший досвід: 3-й клас, Японія, і повна відмова від… всього
Коли я вперше приїхала до Японії у третьому класі на три тижні, я не їла майже нічого з японської кухні. Навіть у японському ресторані я примудрилася знайти в меню… сосиски з макаронами. Категорично відмовлялася пробувати будь-що нове.
Коли я пішла до японської школи, ситуація повторилася. В японських школах є обов’язкові шкільні обіди — 給食 (кюющоку). Щодня нове меню, майже завжди традиційна японська їжа. Спочатку я майже все відсовувала.
Вчителі швидко зрозуміли, що тиском тут нічого не доб’єшся 🙂
Момент, коли все змінилося
Перелом відбувся несподівано. Коли я почала розуміти японську мову, на перервах я чула, як діти обговорювали їжу:
— «Ти бачила, що сьогодні на обід? Я не можу дочекатися!» — «Це ж так смачно!»
І в мене виникло просте, але дієве відчуття: цікавість.
«Що там такого смачного, про що всі говорять?»
У цей момент формується позитивна асоціація: ти чекаєш їжу, очікування приємне — і коли нарешті пробуєш, смак сприймається зовсім інакше. І так непомітно я почала їсти все з задоволенням.
Візуальні підказки теж працюють
На першому поверсі школи щодня виставляли одну порцію обіду — щоб діти могли заздалегідь побачити, що сьогодні подають. А на початку місяця роздавали меню з поясненнями, чому ця їжа корисна. І знаєте що? Діти це справді читають 🙂
Поступово їжа перестає бути «незнайомою». Вона стає очікуваною.
Геніальний урок у 1-му класі: повний цикл життя їжі
У всіх японських початкових школах є обов’язковий предмет: діти проходять шлях їжі від насінини — до тарілки.
У нас в школі діти вирощували зелені боби (グリーンピース): • садили • поливали • доглядали • збирали • чистили • передавали на кухню
А наступного дня на обід — рис з зеленими бобами, вирощеними власними руками.
Це формує не просто знайомство зі смаком. Це формує емоційний зв’язок, гордість, теплі спогади.
Історія про натто — і про силу асоціацій
У нашій сім’ї ніхто не купував натто — ферментовані японські боби. Їх не любили за текстуру, і я виросла з думкою, що натто — це щось огидне.
Але в університеті мій друг одного разу сказав, що дуже їх любить. Тут же я побачила відео про користь натто. І — увага — одразу сформувалося кілька позитивних асоціацій.
Наступного разу в магазині натто вже лежали у моєму кошику.
Перший смак був дивний. Але позитивні очікування були такими сильними, що мозок сказав: «Мабуть, це смачно».
І з кожним разом мені справді почало подобатися. Зараз я обожнюю натто.
Мій висновок: полюби не сам смак — а спогад про нього
Я називаю це так: Спочатку полюби асоціацію — а вже потім смак.
У дітей це відбувається природно завдяки школі. Але що робити дорослим?
Як дорослим звикати до нової їжі? Мій рецепт
Тиск не працює. Воля «треба звикнути» теж не дуже.
Працює інше:
✔️ 1. Створювати позитивний контекст
Подивитися відео про користь страви. Почитати історію. Почути, що хтось захоплюється цією їжею.
✔️ 2. Підглянути, як це готують
У мене спрацьовує чарівно: коли бачиш процес — їжа стає «знайомою».
✔️ 3. Взяти участь у зборі чи приготуванні
Це те саме, що роблять японські школярі. Коли ви вклали свій час, свої руки — смак сприймається інакше.
✔️ 4. Створити власні позитивні спогади
Їсти нову страву у приємній компанії, в особливий день — і це стає «опорою».
Наостанок
Адаптація до нової їжі — це не про смак. Це про почуття безпеки, знайомості, тепла і позитиву.
Коли ми створюємо правильний контекст і асоціації — мозок відкривається. І нова їжа стає не «чужою», а «моєю».
Можливо, варто час від часу давати собі шанс створити такі спогади 🙂
1 і 2 листопада наша команда готувала український борщ на університетському фестивалі 九大祭 у Фукуоці. На перший погляд — звичайний студентський проєкт. Але для мене це був не просто кулінарний стенд. Це був маленький акт відновлення справедливості. Акт культурної дипломатії. І акт відповідальності перед власною країною.
Бо коли в Японії кажеш “борщ”, у відповідь часто чуєш:
“Це ж російська страва?”
У такі моменти ти дуже чітко усвідомлюєш, що українська культура потребує захисту не лише на полі бою. Вона потребує голосу. Пояснення. Видимості.
Саме тому я вважаю важливою кожну можливість повернути Україні те, що належить їй. Навіть якщо це — одна страва.
Адже саме за це — за право нашого борщу бути українським — ми боролися й на дипломатичному рівні. І саме тому UNESCO в 2022 році внесло український борщ до списку нематеріальної культурної спадщини, що перебуває під захистом під час війни.
Але світ все одно плутає. І ми — українці за кордоном — мусимо це виправляти. Пояснювати. Розповідати. І… варити борщ.
“Український борщ у Фукуоці — це про незламність”
Українська діаспора — це не спільнота, яка живе “десь там”. Це продовження України за межами її кордонів. І ми відчуваємо відповідальність за те, як нашу країну розуміють у світі.
Японці пробували. Дякували. Питали. Людям які підходили до нашого стенду ми пояснювали, що борщ — український. Що він у загрозі. Що наше завдання — зберегти його, як зберігаємо свою мову, традиції і пам’ять.
Українці в Україні, ми хочемо, щоб ви знали:
Мені важливо, щоб в Україні знали: у світі є тисячі українців, які щодня працюють на культурній передовій.
Ми не просто “живемо за кордоном”. Ми:
пояснюємо, що українська культура самостійна
будуємо репутацію України у середовищах, де про нас знали мало
виправляємо історичні перекручення
робимо те, що колись називатиметься “культурною відбудовою України”
зберігаємо наші традиції, бо культура — це фундамент майбутньої держави
Це теж боротьба. Тиха, повсякденна. Але стратегічно важлива.
Цей фестиваль дав мені зрозуміти ще раз:
Українська культура живе там, де живемо ми. І навіть у місті, де ніколи не було морозів сильніших за 5°C, де ніхто не знав слова “буряк”, — ми змогли створити маленький куточок України.
І ми будемо продовжувати це робити.
Команда, яка зробила це можливим
Цей проєкт був би неможливим без нашої чудової команди.
З нами працювали не тільки українці. До приготування борщу долучилися й японські студенти, які хотіли зрозуміти Україну не з новин, а через справжній досвід. А ще — наш професор, який підтримував нас від початку до кінця.
Ми були дуже різні — хтось уперше чистив буряк, хтось варив борщ усе життя, хтось прийшов просто допомогти, бо “Україна зараз важлива”.
Але нас об’єднувало одне: бажання показати Україну такою, якою вона є — щирою, сучасною, сильною і справжньою.
Ізакая (居酒屋) — це японський тип ресторану, де подають алкоголь і багато різноманітних страв до нього. На відміну від барів чи пабів, це щось значно «тепліше» — місце, куди люди приходять не лише пити, а й їсти, сміятися, спілкуватися й розслабитися після роботи.
Я майже ніколи не буваю в ізакая, бо взагалі не вживаю алкоголю. Але цього разу до мене у Фукуоку приїхала мама, і ми вирішили зробити виняток — піти просто повечеряти в одному з місцевих ізакая, адже саме тут ця культура дуже розвинена.
Ізакая у Фукуоці — традиції, які ще живі
Фукуока славиться своєю ізакая-культурою.
Найцікавіше — сире м’ясо прямо перед столами, на очах у відвідувачів. Нам розповіли, що колись це було звично: свіжість продуктів демонстрували відкрито, щоб усі бачили, що нічого не приховується. Тепер такі місця майже зникли, тож це справді унікальний досвід.
Розмови з незнайомцями
Ще одна річ, яка мені дуже сподобалась — це легкість спілкування. В ізакая майже завжди хтось заговорить із тобою — люди трохи веселі після кількох келихів саке, і стають дуже відкритими.
Ми з мамою теж познайомилися з чоловіком, який сидів поруч. Він виявився місцевим із Фукуоки й розповів нам багато цікавого про старі ізакая, про те, як колись там збиралися сусіди, ділилися історіями, і навіть співали разом. Такі щирі розмови — мабуть, і є душа японських ізакая.
Що нам особливо сподобалось
Їжа була неймовірно смачна. Особливо запам’яталися:
🐷 豚足（tonsoku） — ніжні свинячі ніжки, тушковані до м’якості;
🍗 ささみの梅じそ（sasami no umejiso） — куряче філе з пастою з умебоші та листям шісо — освіжаюче й ароматне;
🦆 鶏レバー（tori rebaa） — м’яка й соковита куряча печінка;
🍄 椎茸（shiitake） — великі гриби на грилі, з легкою солоністю та димним присмаком.
Усе це подавали просто й красиво, а смак був такий, ніби все приготували вдома. Ми замовляли без алкоголю, просто насолоджуючись смаком і атмосферою — і цього виявилось більш ніж достатньо.
Враження
Ізакая — це не лише про випивку. Це про людей, шум, запахи, живу енергію, яку відчуваєш усіма органами чуття. Іноді це трохи занадто: гучно, тісно, пахне димом і смаженим м’ясом. Але саме завдяки цьому ізакая залишаються справжнім дзеркалом японського повсякденного життя — без фільтрів і без прикрас.
Коли я переїхала до Японії у п’ятому класі, я не знала японської мови зовсім. Кожен день був випробуванням — нова школа, нова культура, нові правила. Іноді мені здавалось, що я взагалі не впораюсь.
Але тепер дивоячись назад, я розумію: щоб не загубитися у новому середовищі, людині потрібен свій стрижень — “軸（じく）”, щось, що залишиться твоїм навіть тоді, коли все навколо інше.
Для мене цим були математика та англійська мова.
Чому саме ці два предмети
В українських школах математика — сильна сторона. Коли я приїхала до Японії, виявилось, що тут у початковій школі навчання йде повільніше, більше уваги приділяють іграм, природі, спілкуванню. Тож навіть не знаючи мови, я могла бути серед найкращих у математиці. Це дало мені впевненість: “я теж щось можу”. (Хочу додати що математика не була найсильніша моя сторона в україні. Тоді я була просто одна із середніх)
З англійською було схоже. У той час в Японії діти починали її серйозно вчити лише з 7-го класу, тож моя база з України допомогла мені почуватися компетентною. Також що до англійської, я була з японськіми дітьми в рівних умовах, бо для всіх нас то була іноземна мова з іншою граматикою.
І саме це — наявність сильних сторін, незалежних від мови чи культури — врятувало мене від того, щоб втратити віру в себе. То важливо, відчувати що ти можеш, коли умови рівні. Бо інші предмети вимагали певного рівня японської мови.
Про дітей, які переїжджають
Я багато думаю про те, як важко дітям, які змінюють країну. Найстрашніше — це коли дитина раптом опиняється у середовищі, де вона “гірша” у всьому: не розуміє, не може сказати, не може показати свої здібності. Саме тоді легко втратити мотивацію, замкнутися або відчути себе “недостатньою”.
Тому я раджу всім батькам, які планують переїзд, допомогти дітям знайти свою “універсальну опору” — те, що працює будь-де. І, на мою думку, найкраще підходять саме англійська та математика. Це дві “мови”, зрозумілі в усьому світі. Вони не залежать від країни, школи чи підручника.
Моя порада
Звичайно, не варто забувати й про українську мову та культуру — це наше коріння. Але якщо говорити саме про адаптацію, то англійська й математика можуть стати тим, що допоможе дитині вистояти у новому світі.
Бо коли ти знаєш, що хоча б у чомусь ти “на своєму місці” — це дає сили рухатись далі.
Математика та англійська залишились моїми сильними предметами і зараз (в університеті). Не тому. що у мене був якийсь особливий талант по ним, а саме тому що вони допомогли мені коли було тяжко. Коли все інше здавалося неподоланим і світ навколо жорстоким.
Нещодавно біля університету відкрився маленький поп-ап магазин — тільки на декілька днів локальні продюсери приїхали продавати свої вироби. Я просто проходила повз, аж раптом мене зупинив усміхнений дядечко-продавець: — Не хочете спробувати наші умебоші?
Я була не голодна, тож вічливо відмовила (бо ж потім буде ніяково нічого не купити 😅). Але цікавість перемогла — і я все ж таки зайшла поглянути.
На полицях — десятки видів умебоші, від рожево-червоних до майже бурих. І що мене вразило найбільше — склад. У більшості: лише слива і сіль, а в деяких — тільки слива!
Продавець розповідає мені про їхні Умебоші
Умебоші, які всі знають
Про умебоші я, звісно, вже знала. Ці кисло-солоні сливи — класика японської кухні. Їх люблять класти в оніґірі (рисові кульки), іноді в обідні ланчбокси (бенто), а дехто навіть їсть просто так.
Наша родина, щоправда, стільки рису не споживає, тож ми якось обійшли цю японську традицію стороною. Хоча, зізнаюсь, іноді додаю умебоші в карі — і це справді смачно.
Але цього разу я відкрила для себе дещо нове
На одному зі столів стояли невеликі баночки з темною пастою й написом 「梅肉エキス」(уме екісу). Продавець помітив, як я розглядаю етикетку, і підійшов ближче.
Баночки з тим самим Уме екісу
“Це стародавній засіб, — каже. — Колись давно у кожному домі була баночка 梅肉エキス. Якщо болить живіт чи відчуваєш слабкість — достатньо взяти краплинку на кінчику зубочистки. Це повертає баланс у тілі.”
Він простягнув мені зубочистку з крихітною краплею чорної густої речовини. Я скуштувала — і… вау.
Смак глибокий, не солоний і не кислий — радше копчено-трав’янистий, із відтінком чогось старовинного.
Що це таке — 梅肉エキス?
Повернувшись додому, я почитала про нього більше. Виявилося, що 梅肉エキス роблять зі свіжих зелених слив уме, які віджимають і повільно уварюють приблизно 20 годин, доки залишається лише густий концентрат.
Ніякої солі, цукру чи консервантів — тільки сік сливи. Для одного кілограма екстракту потрібно близько 20 кг фруктів!
Колись у Японії 梅肉エキス справді вважали “домашніми ліками від усього” — від застуди, втоми, болю в животі. Його тримали поруч, як ми колись тримали вдома мед чи настоянку з калини.
Баланс між природою і тілом
Чи лікує 梅肉エキス “усі хвороби” — не знаю. Але в цій маленькій баночці я побачила щось дуже японське: уважність до природи, здатність відчути цінність навіть у найпростішому фрукті, у кількох краплях соку.
Також цікаво що, навіть після 10+ років життя у Японіі, я досі відкриваю для себе таку нову і цікаву їжу.
Підсумки
“Уме екісу” (梅肉エキス) — це не сушена слива умебоші, а густий чорний екстракт зі свіжих зелених слив.
Його можна додавати у теплу воду або чай, або просто лизнути крапельку з ложки.
Справжній екстракт має глибокий темно-коричневий колір і дуже концентрований смак.
це як вигладала полиця з Умебоші про яку я писала зверху
Коли я приїхала до Японії, то зовсім не була спортивною дитиною. У мене була крива спина, плоска стопа, зайва вага — і я не могла ні бігати, ні стрибати. Люди, які знали мене тоді, жартували, що я була “маленьке біле ведмежатко, яке хочеться потискати” .
Мої батьки одразу вирішили, що спорт потрібен мені не менше, ніж навчання. Спершу я робила вправи для спини, а коли пішла в школу, стало зрозуміло — без додаткових занять не обійтися.
Вибір: чому саме карате
Біля нашого дому був великий спортивний центр Konami. Там були йога, танці, басейн, теніс і різні гуртки для дітей. Умова була проста: будь-який гурток, аби це було фізичне навантаження.
Із усіх можливостей я чомусь вибрала карате. Мабуть, на мене вплинули мультики та журнали з героями, які борються за свою землю (Winx, Черепашки-ніндзя ). Мама зраділа ще більше за мене:
по-перше, карате — це традиційне японське мистецтво, і де, як не в Японії, його вчитися;
по-друге, це не лише спорт, а й самозахист і розвиток дисципліни.
Перші тренування
Заняття проходили на 7-му поверсі спортивного центру, у балетній залі з дзеркалами по всіх стінах. Нетипове місце для бойових мистецтв, але, мабуть, це навіть допомагало — видно себе з усіх боків.
Я була найстаршою серед новачків. Інші діти були з першого класу або навіть ще з садочку! Саме це, напевно, підштовхнуло мене старатися з усіх сил. На першому ж іспиті я “перестрибнула” одразу до синього поясу .
Трохи поясню: у нашому стилі карате пояси йшли так — білий, жовтий, помаранчевий, синій, зелений, фіолетовий, коричневий, чорний. А далі вже йшли “дани” — ступені чорного поясу. Я тренувалася 5 років і дійшла до другого дану чорного поясу.
Що таке справжня майстерність?
Чесно кажучи, зал із дзеркалами по всіх стінах спочатку здавався мені чужим. Я була у білій формі, яка сиділа незграбно, і почувалася ніби “у чужій шкірі”. Майже до самого кінця занять (протягом 5 років) у мене залишалося це відчуття — я ніби не вписувалася в цю картину. Я майже впевнена, що й інші діти переживали щось подібне. Адже було дуже видно різницю: наші тренери та бійці, які займалися цим професійно, у формі тримали себе зовсім інакше — впевнено, природно, органічно.
Цей досвід навчив мене головному: майстерність справді приходить тільки з часом, із роками практики.
Що таке ката і куміте?
У карате є два основні види тренувань:
「かた」(ката) — це відпрацювання фіксованих форм та комбінацій ударів і рухів. Це ніби “танець бою”, який показує техніку, точність і силу.
「組み手」(куміте) — це вже справжній спаринг із суперником. Тут тренуєш не лише техніку, а й реакцію, стратегію, вміння читати рухи іншої людини.
Мені подобалися ката, я навіть двічі брала участь у змаганнях. У 9-му класі здобула 2-ге місце , чим дуже пишалася. На змагання з куміте так і не зважилася — про це досі трохи шкодую.
Після нагородження на других знамаганях. Стомлена, але задоволена)
Що мені дало карате
Я тренувалася двічі на тиждень по півтори години, аж до 10-го класу. Карате дало мені не тільки фізичну підготовку, але й:
досвід успіху
впевненість у собі
відчуття, що я можу більше, ніж думаю
У старшій школі довелося зупинитися через підготовку до вступу в університет. Але я думаю, що одного дня повернуся. І цього разу — вже обов’язково на куміте!
Цікаве про Японію 