Цікаве про Японію

Правдива Японія очима українки. Цікаве — щочетверга.

Публікації

  • Карате: історія моїх тренувань, змагань і уроків 🥋

    Коли я приїхала до Японії, то зовсім не була спортивною дитиною. У мене була крива спина, плоска стопа, зайва вага — і я не могла ні бігати, ні стрибати. Люди, які знали мене тоді, жартували, що я була “маленьке біле ведмежатко, яке хочеться потискати” .

    Мої батьки одразу вирішили, що спорт потрібен мені не менше, ніж навчання. Спершу я робила вправи для спини, а коли пішла в школу, стало зрозуміло — без додаткових занять не обійтися.

    Вибір: чому саме карате

    Біля нашого дому був великий спортивний центр Konami. Там були йога, танці, басейн, теніс і різні гуртки для дітей. Умова була проста: будь-який гурток, аби це було фізичне навантаження.

    Із усіх можливостей я чомусь вибрала карате. Мабуть, на мене вплинули мультики та журнали з героями, які борються за свою землю (Winx, Черепашки-ніндзя ).
    Мама зраділа ще більше за мене:

    • по-перше, карате — це традиційне японське мистецтво, і де, як не в Японії, його вчитися;
    • по-друге, це не лише спорт, а й самозахист і розвиток дисципліни.

    Перші тренування

    Заняття проходили на 7-му поверсі спортивного центру, у балетній залі з дзеркалами по всіх стінах. Нетипове місце для бойових мистецтв, але, мабуть, це навіть допомагало — видно себе з усіх боків.

    Я була найстаршою серед новачків. Інші діти були з першого класу або навіть ще з садочку! Саме це, напевно, підштовхнуло мене старатися з усіх сил. На першому ж іспиті я “перестрибнула” одразу до синього поясу .

    Трохи поясню: у нашому стилі карате пояси йшли так — білий, жовтий, помаранчевий, синій, зелений, фіолетовий, коричневий, чорний. А далі вже йшли “дани” — ступені чорного поясу. Я тренувалася 5 років і дійшла до другого дану чорного поясу.

    Що таке справжня майстерність?

    Чесно кажучи, зал із дзеркалами по всіх стінах спочатку здавався мені чужим. Я була у білій формі, яка сиділа незграбно, і почувалася ніби “у чужій шкірі”. Майже до самого кінця занять (протягом 5 років) у мене залишалося це відчуття — я ніби не вписувалася в цю картину. Я майже впевнена, що й інші діти переживали щось подібне. Адже було дуже видно різницю: наші тренери та бійці, які займалися цим професійно, у формі тримали себе зовсім інакше — впевнено, природно, органічно.

    Цей досвід навчив мене головному: майстерність справді приходить тільки з часом, із роками практики.

    Що таке ката і куміте?

    У карате є два основні види тренувань:

    • 「かた」(ката) — це відпрацювання фіксованих форм та комбінацій ударів і рухів. Це ніби “танець бою”, який показує техніку, точність і силу.
    • 「組み手」(куміте) — це вже справжній спаринг із суперником. Тут тренуєш не лише техніку, а й реакцію, стратегію, вміння читати рухи іншої людини.

    Мені подобалися ката, я навіть двічі брала участь у змаганнях. У 9-му класі здобула 2-ге місце , чим дуже пишалася. На змагання з куміте так і не зважилася — про це досі трохи шкодую.

    Після нагородження на других знамаганях. Стомлена, але задоволена)

    Що мені дало карате

    Я тренувалася двічі на тиждень по півтори години, аж до 10-го класу. Карате дало мені не тільки фізичну підготовку, але й:

    • досвід успіху
    • впевненість у собі
    • відчуття, що я можу більше, ніж думаю

    У старшій школі довелося зупинитися через підготовку до вступу в університет. Але я думаю, що одного дня повернуся. І цього разу — вже обов’язково на куміте!

  • Чому японці знімають взуття: традиції та культура

    Декілька днів тому я мала зустріч зі своїм academic adviser в університеті.
    У кожного професора тут є власна кімната, тож я знайшла потрібний кабінет на сьомому поверсі, постукала — і почула:

    «どうぞ、お入りください。靴を脱いでくださいね»
    (“Заходьте, будь ласка. Зніміть взуття.”)

    Я трохи розгубилася. Зняти взуття? В університеті?
    Здавалося, я вже давно звикла до японських звичаїв, але в аудиторії чи офісі іще не доводилося знімати взуття.

    Я нерішуче роззулася, обережно поставила свої туфлі біля порогу і взула капці, що стояли поряд. Професор посміхнувся, ніби все це було найприродніше у світі.


    Того дня я подумала: це чудова нагода розповісти про японську культуру знімати взуття —
    адже роблять це не лише вдома.

    Де японці знімають взуття

    Більшість іноземців знає, що в японських домівках не ходять у взутті.
    Та це лише вершина айсберга.

    Взуття тут знімають не тільки вдома, а й у місцях, де важливо зберегти чистоту та гармонію простору:

    • у традиційних ресторанах (居酒屋 / ізакая),
    • у лікарнях,
    • у деяких університетських кабінетах,
    • у школах, дитячих садках, храмах і навіть музеях.

    У ресторанах

    У традиційних ізакая — маленьких затишних закладах, де подають sake і домашні страви — біля входу часто стоїть дерев’яна полиця для взуття.
    Іноді підлога вкрита татамі (солом’яними матами), по яких не можна ходити у взутті,
    але навіть якщо підлога звичайна, господар може попросити зняти взуття з поваги до традицій.

    У лікарнях

    Біля входу в лікарню стоять ряди капців — «на зміну».
    Пацієнти та відвідувачі знімають вуличне взуття й користуються внутрішніми.
    Улітку, коли всі носять сандалі, варто мати з собою шкарпетки —
    ходити босими ногами по підлозі вважається поганим тоном.

    «Генкан» — межа між «всередині» (内) та «зовні» (外)

    У кожному японському домі є генкан — невеликий простір біля входу, де люди знімають взуття, перш ніж ступити на підлогу житлової частини.
    Це — символічна межа між зовнішнім світом (外, сото) і внутрішнім (内, уті).

    Підлога у квартирі розташована вище, ніж у генкані, зазвичай на 10–15 см, а в старих будинках — навіть на 30 см.
    Цей невеликий «поріг» буквально показує: далі — інший світ, місце, де все має бути чистим, спокійним і гармонійним.

    В українських будинках іноді є тамбур, де можна струсити пил або перевзутися, але в Японії цей перехід зроблено майже як ритуал: ти відчуваєш, що залишаєш “зовнішнє” позаду.

    Чому підлога піднята?

    Як пояснюють дослідники з Kokugakuin University, це не лише питання етикету, а й наслідок клімату Японії. Країна має високу вологість і спеку влітку, тому традиційні будинки будували з піднятою підлогою — щоб повітря циркулювало під нею, запобігаючи появі цвілі.

    Таким чином, різниця рівнів у генкані мала практичне значення, а звичка знімати взуття стала частиною культури чистоти й поваги.

    Типічний японський коридор в квартирі.

    Джерело:
    Kokugakuin University — “Genkan, the boundary that divides inside and outside”

  • Як українська школа в Токіо допомогла мені не забути рідну мову

    Інколи люди дивуються, що, проживши в Японії вже стільки років, я все одно не забула українську мову.
    Я й сама іноді думаю про це — чому так сталося?
    І щоразу приходжу до висновку: велику роль у цьому відіграла українська недільна школа “Джерельце”, у яку я ходила з п’ятого по дев’ятий клас.

    Школу засновано організацією НПО “Краяни” у Токіо. Заняття відбувалися щонеділі — ми вивчали українську мову, мистецтво, співали, танцювали, малювали, робили поробки. Завдяки цій школі я не лише не забула рідну мову, а й відкрила для себе частинку культури, яку тепер несу далі в серці.

    На сайті школи написано:

    “Головна наша мета — щоб діти українських та багатонаціональних родин навчилися розуміти та говорити українською мовою, знайомилися з дитячим фольклором, українською культурою, підтримували її, відчували себе українцями та, проживаючи далеко від Батьківщини, зберігали традиції нашого народу.”

    І вони справді це роблять — щиро, натхненно, з любов’ю.

    Свята, вистави і маленьке українське диво в центрі Токіо

    Пам’ятаю, як ми готувалися до кожного свята: перше вересня, День осені, Святого Миколая, Новий рік, Різдво, Великдень…
    Ми вчили вірші, ставили невеличкі вистави, співали пісні, робили декорації.
    На День матері ми вручали мамам квіти, і я тільки тепер розумію, скільки сил і праці вкладали дорослі, щоб усе відбулося на такому рівні.

    Свято на День Осіні в Джерельці (я друга с права, в вишиванці та рожевій кофтинці)
    Свято на День Осіні в Джерельці (я друга с ліва, у вінку)
    Вистава на Різдво. Я четверта з ліва, у копелюсі з лисом.

    Нас тоді було зовсім небагато — лише кілька дітей у кожній групі. (Йдеться про 2014–2019 роки, коли українців у Японії ще було дуже мало.)
    І все ж — атмосфера була надзвичайно тепла. Це було справжнє “джерельце” українськості серед токійського мегаполіса.

    Я на уроці в Джерельці

    Концерти, вишивка, писанки

    Разом із дорослими ми брали участь у українських концертах у Токіо — ще з 2014 року!
    Наші українці співали й танцювали народні пісні, проводили майстер-класи з вишивання та писанкарства, продавали українські вироби.
    Пам’ятаю, як навіть мої японські друзі приходили на такі заходи — і дивувалися, наскільки яскрава й жива українська культура.

    Український Фестиваль в містці Йокохама (біля Токіо) в якому я брала участь в перший раз

    А ще ми щороку влаштовували “Парад вишиванок” — справжня Українська хода у самому центрі Токіо.
    Ми йшли вулицями у вишиванках, співали пісень, несли прапори, і люди навколо зупинялися, щоб сфотографуватися чи просто посміхнутися нам.
    Це був момент, коли я особливо гостро відчувала гордість за свою країну — навіть далеко від дому.

    Подяки

    Окрема подяка моїй мамі.
    Вона, працюючи повний тиждень на іншій роботі, щонеділі водила мене до школи, перевіряла домашні завдання, допомагала, коли щось не виходило.
    Вона і сама декілька років була викладачкою у “Джерельці” — не в моїй групі, але для мене була прикладом і натхненням.
    Завжди виправляла мої мовні помилки (і робить це досі 😅). Можливо, саме тому я й не втратила зв’язку з рідною мовою.

    У “Джерельці” було багато людей, яких я досі згадую з теплом.
    Хочу окремо подякувати тим, хто зробив мої шкільні неділі такими особливими.

    Пані Наталя — засновниця школи, яка не лише проводила уроки у моїй групі, а й завжди знаходила час просто поговорити.
    На кожному святі вона зустрічала мене зі щирою усмішкою:
    “Марійка, привіт! Як ти?”
    Вона — наче серце нашої громади, людина, яка з’єднує всіх українців у Токіо, тримає нас разом, “склеює” нашу діаспору своєю добротою

    Пані Юля — наша викладачка хореографії. Неймовірно красива, стильна, сучасна — я завжди дивилася на неї і думала: “Ось якою хочу бути, коли виросту!”
    І досі, коли вона каже мені “Привіт, Марійко, сонечко!” — стає якось тепліше на душі. Для мене пані Юля — справжнє сонце 🌞

    Пані Вікторія — викладала нам театральне мистецтво. Ми разом готували вистави, і саме вона допомагала мені читати вірш на камеру (можливо, вона вже цього й не пам’ятає, але я пам’ятаю дуже добре).

    Є ще багато інших людей, яких я не згадала поіменно, але пам’ятаю їх усіх.
    Дякую кожному, хто створював “Джерельце” — цю маленьку Україну в серці Токіо.

    Дякую, “Джерельце”

    Сьогодні, озираючись назад, я розумію, наскільки важливою була ця школа для мене.
    Саме завдяки “Джерельцю” я зберегла не лише мову, а й зв’язок із Батьківщиною, який тримає мене навіть на іншому кінці світу.

    Школа “Джерельце” продовжує свою роботу і нині — у тому самому місці, у Токіо.
    Лише дітей стало набагато більше ❤️
    І кожен з них несе у собі маленьке українське джерельце — чисте, живе, нескінченне.

  • Цукімі（月見）— японська традиція споглядання місяця

    В Україні осінь — це час гарбузів, яблук і теплого чаю. А в Японії — це ще й сезон споглядання місяця. 🌕✨
    Тут цю традицію називають 「月見（つきみ）」 — Цукімі, що буквально означає «дивитися на місяць».（月 tsuki — місяць, 見 mi — бачити）

    Місяць який я спостерігала прямо біля університету рік тому

    Звідки взялася традиція?

    Звичай прийшов до Японії понад тисячу років тому з Китаю.
    У період Хейан (794–1185) аристократи влаштовували вечірки, щоб милуватися повним місяцем осіннього неба — особливо у середину серпня за місячним календарем, коли місяць вважається найгарнішим у році.
    Вони складали вірші, пили саке й слухали музику біля водойм, де відбивалося сяйво місяця.

    Символи врожаю і вдячності

    З часом цукімі стало святом вдячності природі.
    Люди прикрашали подвір’я або веранду колосками японської трави сусукі (ススキ) — символом осінніх полів, ставили піднос із данґо（団子）— білими рисовими кульками, що нагадують повний місяць,
    і викладали сезонні овочі: батат (солодка картопля) , сато-імо(1), каштани.
    Так дякували за врожай і просили доброго року.

    Існує повір’я, що якщо в ніч Цукімі помолитися Місяцю за щастя близьких — воно здійсниться.

    Місяць і кролик 🐇

    Якщо уважно придивитися до місяця, японці кажуть, там видно кролика, який товче рис. (Так японці пояснюють плями на місячній поверхні)

    Цей образ з’явився ще у давніх казках і став частиною уяви японців про Місяць як щось лагідне, домашнє й добре.

    Що роблять японці сьогодні

    Сьогодні японці все ще дивляться на осінній місяць — але вже не обов’язково у старовинному одязі й з віршами.
    Люди їдять “цукімі-данґо” — маленькі білі кульки з рисового борошна, що нагадують повний місяць,
    та насолоджуються тишею осіннього вечора.

    А сучасна Японія, як завжди, знаходить спосіб зробити це “смачним святом” 🍔😋
    Щороку у вересні з’являються сезонні “місячні” продукти —
    наприклад, “Цукімі-бургер” (月見バーガー) у McDonald’s:
    котлета, яйце-сонечко (бо жовток схожий на місяць!) і спеціальний соус. (Дивіться фотографію меню знизу)

    Сезонне меню в Макдональдсі у пору року “Цукімі”
    出典：ロケットニュース24「マクドナルド 今年の月見は超コッテリ！」（https://rocketnews24.com/…）
    （画像は同サイトより引用）

    Також у кав’ярнях — цукімі-лате, а в супер-маркетах цукімі-соба (гречана локшина з яйцем).

    Коли відзначають Цукімі?

    За місячним календарем — у ніч повного місяця середини осені, зазвичай у вересні.
    У 2025 році це було 6 жовтня.

    Місяць який було видно декілька днів тому з мого університету (18:00, 10/06)

    (1) 「里芋」（さといも, сато-імо）— це коренеплід, схожий на нашу картоплю чи бульбу колоказії.

  • Як народився гурток PhysiKyu

    Коли я вступила на факультет фізики, то відразу знала: хочу вчитися більше, ніж просто відвідувати університетські лекції. Тим більше, що на першому курсі державного університету ми мали величезний набір предметів, далеких від фізики (навіть фізкультуру!). А власне лекцій з фізики — лише три години на тиждень. Для мене цього було замало.

    Перші кроки

    У нашій групі з 60 першокурсників лише чотири були дівчата. Я запропонувала нам збиратися раз на тиждень у бібліотеці й вчити підручник наперед. Дівчата погодилися, і вже до літа ми самостійно пройшли весь курс першого року.

    Ми в чотирьох після семінару (головне місце в нашому університеті, камін з надписом 九州大学- KYUSHU UNIVERSITY)

    Після канікул до нас приєдналися ще два хлопці, і ми вирішили продовжити — цього разу з електродинаміки за складним підручником Дж. Дж. Сакурая. Готуватися було непросто, але всі відчували, що робимо щось цікаве і «вище програми».

    двоє дівчат з першого семінару по елекстромеханиці намагаються розв’язати задачу про рух електрозаряду. (травень 2022)
    розв’язана задача. Уххх як жеж ми тоді собою пишалися:))

    Що таке «семінар»?

    У Японії справжні семінари зазвичай починаються лише на 4-му курсі, коли студенти вступають у лабораторії й читають складні книжки разом з групою. Багато хто каже, що саме тоді починається «справжнє навчання». Я ж вирішила: а чому чекати? Можна почати вже з першого курсу.

    Наш семінар із Сакурая тривав до кінця навчального року. Паралельно я приєдналася до іншого гуртка, де читали «Механіку» Ландау–Ліфшица японською. Готуватися було важко, адже ніякого професора поруч не було — тільки ми, першокурсники. Половина учасників вибула, але решта дійшла до кінця. Це був виклик, але й відчуття росту знань було неймовірним.

    Наша нова навчальна група (вже з хлопцями) разом із профеосором. (Ми інколи зодили до професорів розпитувати у них про їхні досліждення) (Листопад 2022)
    Отак ми готувались до семінару пілся лекцій)) Ззаду дошка на якій я робила вичілення, а. у руці у мене фото Ландау, того самого відомого фізика. (жовтень 2022)
    Підготовка до семінарів часто забирала не одну дошку і не дві… І багато часу та зусиль.
    Відривались ми у всю. На різдво, робили Косплей, наліпили на сеье обличча відомих физиків! (грудень 2022)

    Від маленької групи до спільноти

    У лютому я вже чітко знала: семінари можуть бути корисними для багатьох. Ми почали контактувати з іншими студентами — зокрема з 2–3 курсів, які теж проводили схожі заняття у маленьких групах. Ми вирішили спробувати об’єднати сили й почати новий семінар по «Теорії поля» Ландау.

    Останні збори семінару з електромаглетимзу (березень 2023)

    У цей же час виникла ідея створити Discord-сервер і запросити всіх, хто цікавиться семінарами. Технічних знань і досвіду ком’юніті-менеджменту у нас не було, тож ми почали шукати приклади в інших університетах. Через Twitter ми познайомилися з фізичним гуртком з Тохоку-університету. Вони поділилися досвідом, розповіли, як ведуть сайт, соцмережі, і стали для нас справжнім прикладом.

    Саме тоді ми й придумали назву PhysiKyu — від «Physics» та «Kyushu University». Це був березень, початок сезону нових першокурсників, і ми встигли залучити їх до нашої діяльності.

    Перша інформаційна сессія про наш гурток для першого курсу. Прийшло більше людей ніж ми очікували! (квітень 2023)

    Сьогодні

    Те, що починалося як маленька ініціатива чотирьох дівчат у бібліотеці, тепер перетворилося на велику спільноту. Станом на вересень 2025 року нас уже 115 учасників. Ми проводимо численні семінари з різних тем і поступово розширюємо діяльність.

    Наша «паралель-засновниця» вже готується до випуску наступної весни, а я залишаюся ще на рік, щоб передати досвід далі.

    Це лише початок історії PhysiKyu. Коли небуть я розповім, як саме ми розвивали наш гурток і що він мене навчив.

    Нове лого нашого гуртку. (На задньому фоні, фотографія нашого університету.)

    Дізнатись більше про PhysiKyu або слідкувати за ношою діяльністю ви можете через наступні веб сторінки:

    Instagram https://www.instagram.com/physikyu_kyudai/

    X https://twitter.com/physikyu?lang=en

    Home page https://physikyu-github-io.vercel.app/

  • Не лише ічіґо-ічіе: ще одна філософія японської чайної церемонії

    Можливо, ви вже чули японський вислів «ічіґо-ічіе» (一期一会), що буквально означає «одна зустріч у житті».
    Цей вислів став символом ідеї: «кожна зустріч — неповторна, тому треба цінувати її так, ніби вона відбувається лише один раз».
    Про нього знають також і поза межами Японії — навіть існує український переклад статті у Вікіпедії.

    Але здається, мало хто чув, що у того ж японського майстра, який стояв за цією філософією, була ще одна, не менш важлива ідея. Вона називається «ва-кей-сей-джяку» (和敬清寂). І якщо «ічіґо-ічіе» відоме у світі, то «ва-кей-сей-джяку» залишилося майже виключно японською спадщиною.

    Хто такий Сен-но Рікю?

    Сен-но Рікю (1522–1591) — японський майстер чаю, який жив понад 430 років тому.(1) Він народився у місті Сакаї (сучасна префектура Осака) і служив у двох найвпливовіших правителів епохи — Оди Нобунаґи та Тойотомі Хідейоші.
    Саме Рікю перетворив чайну церемонію з розкішного ритуалу на «вабі-ча» — мистецтво простоти, гармонії та внутрішнього спокою. Його вплив відчувається в японській культурі й донині.

    Відоме «ічіґо-ічіе» і невідоме «ва-кей-сей-джяку»

    Фраза «ічіґо-ічіе» стала універсальною метафорою у багатьох культурах: ми цінуємо унікальність моменту та зустрічі.

    Проте сам Рікю сформулював ще одну філософію — «ва-кей-сей-джяку» (和敬清寂). Це чотири принципи, які стали основою японської чайної традиції:

    • Ва (和) — гармонія між людьми і природою.
    • Кей (敬) — повага один до одного.
    • Сей (清) — чистота в думках і в навколишньому середовищі.
    • Дзяку (寂) — спокій і внутрішня тиша.

    Разом вони створюють чайну церемонію на простір, де вона виходить за межі простого чаювання і стає моментом взаємного духовного порозуміння.

    Чому про це майже не знають у світі?

    Причина проста: «ічіґо-ічіе» легко перекласти й зрозуміти інтуїтивно.
    Натомість «ва-кей-сей-джяку» має коріння у буддистській традиції дзен, японській естетиці простоти та тиші, а також у цінностях гармонії й взаємної поваги. Саме тому його важче перекласти і пояснити іншими мовами, і він залишається майже невідомим за межами Японії.

    Висновок

    Якщо «ічіґо-ічіе» нагадує нам цінувати кожну зустріч, то «ва-кей-сей-джяку» вчить як саме жити й поводитися, щоб ці зустрічі були наповнені гармонією, повагою та внутрішнім спокоєм.

    Слова, яким уже понад 400 років, залишаються актуальними й сьогодні, адже гармонія та тиша — це саме те, чого ми особливо потребуємо у сучасному світі.

    Джерела

    (1) 千利休の生涯と茶道への影響：わび茶の祖を深掘り Стаття про Сен-но Рікю, та його вплив на чайну церемонію

  • Мовна школа в Токіо: мої перші кроки

    Я нарешті наважилася писати про свою імміграцію до Японії та досвід навчання тут.
    Дякую моїй бабусі, яка порадила: цим варто ділитися, адже це може бути корисним іншим, особливо зараз, коли багато українських дітей вимушені вчитися за кордоном.

    Як я потрапила до школи

    Я приїхала до Японії навесні 2014 року.
    Тут навчальний рік починається у квітні, тож одразу постало питання: йти в школу зараз чи чекати до другого семестру у вересні.

    Насправді, одразу піти до школи було неможливо. Я приїхала за туристичною візою на три місяці, а з такою візою не приймають у звичайні школи. Потрібна була довгострокова віза хоча б на рік. Тож мама займалася усіма документами, а я тим часом почала готуватися до навчання.

    Ще одна проблема: я зовсім не говорила японською. Тому мама домовилася, щоб я могла ходити у мовну школу Tokyo Kokusai Nihongo Gakuin. Зазвичай туди брали лише учнів від 15 років, але мені зробили виняток, бо було всього 11. Умова була проста: якщо впораюся — добре, якщо ні — будемо шукати інший варіант.

    Я навчалася там чотири місяці — з травня до вересня. Це був справжній інтенсив, який дуже допоміг мені зробити перші кроки у японській мові. І вже після цього, коли візу оформили на довгострокову, мене прийняли до японської школи у вересні.

    Перший день

    Приміщення здалося мені тісним (після української гімназії з високими стелями!). Але мене одразу посадили в клас для новачків.

    Уже на першому уроці треба було представитися. Я незнаючи що робити, просто стояла мовчки перед усіма. Тоді вчителька почала мені допомогати, тож я просто повторювала за нею, розуміючи тільки як прозвучало щось схоже на своє ім’я,
    「こんにちは、初めまして、まりやです。ウクライナから来ました。」
    (Добрий день, дуже приємно, я Марія. Приїхала з України.)

    Всі аплодували. Я була єдиною дитиною, і ставлення до мене було дуже теплим.

    Перше домашнє завдання

    Вивчити частину (чи, може, навіть усю?) хіраґани.

    📖 Для тих, хто не знайомий із японським письмом:

    • Хіраґана (ひらがな) – основний «алфавіт», яким пишуть граматику та прості слова.
    • Катакана (カタカナ) – «гостра» абетка для іноземних слів, напр. コンピュータ (комп’ютер).
    • Канджі (漢字) – китайські ієрогліфи, що передають значення (山 – гора, 川 – річка).

    Японська мова – це мікс із трьох систем одночасно!
    Уявіть: звичайні слова кирилицею, іноземні – латинкою, а ключові поняття – ієрогліфами.

    Сльози через「あいうえお」

    Складнощі почалися прямо з あいうえお (як наші «абвгд»).
    А я сиділа в робочій кімнаті батьків і плакала — не могла запам’ятати навіть це!

    Наступного дня прийшла без виконаного завдання, боялася, що сваритимуть. Але вчителька похвалила мене замість цього! У Японії часто акцентують на успіхах, а не на помилках. Це дало мені сили продовжувати.

    «Все буде добре!»

    Пам’ятаю ще одну сцену: після першого уроку я вибігла на перерві до мами й розридалася: «Я нічого не розумію!».

    Вчителька підійшла, перелякано запитала, що сталося.

    Мама їй переклала, що я розгублена через те, що нічого не розумію.

    Тоді вчителька сказала,
    「だいじょうぶ大丈夫！本をあけてという時、本を開けます。ペンを持ってという時、ペンを持ちます。大丈夫！」
    (Все добре! Дитина сидить, уважно слухає, коли просять книжку відкрити— відкриває, просять закрити — закриває. Тож все буде добре! Не хвилюйтеся!) 🤣

    Літо у школі

    Так минули мої перші дні в мовній школі.
    Я провела там усе літо — чотири місяці. І це було не лише навчання, а й культурні заходи та поїздки.

    Але про це — у наступних постах:))

  • Вперше у капсульному готелі: мій досвід у Фукуоці

    Я давно знала про капсульні готелі в Японії, але завжди їх уникала. Мама часто жартувала про них, і у моїй уяві вони були чимось страшним, холодним і “не для мене”.
    Але одного дня ситуація змусила мене змінити думку.

    Чому я зважилася

    Я була на лекції в університеті, далеко від дому, а наступного ранку треба було дуже рано повертатися. Шукати готель в останню хвилину я ніколи не любила, боялася високих цін. Але в Google Maps виявилося багато варіантів.

    І ось серед них — 9hours, готель біля станції, з дуже стильними та мінімалістичними фото. Спершу зацікавилась, але коли зрозуміла, що це капсульний готель, одразу закрила сторінку. Репутація ж!
    Та через кілька хвилин повернулася. І подумала: “А що, як колись в Україні теж з’являться такі готелі? Добре було б мати власний досвід, а не лише стереотипи”.

    Ціна: ніч коштувала приблизно 4500 єн (~1170 грн / 25$), що виявилося значно дешевше за більшість звичайних готелів у центрі міста.

    Чек-ін: усе автоматизовано

    У 9hours ресепшн на 9-му поверсі, і він зовсім не традиційний: ніяких людей, тільки автомат.

    • Я відсканувала QR-код, який прийшов на пошту після оплати.
    • Доплатила невеликий туристичний податок — 宿泊税 (220 єн).
    • І за кілька хвилин отримала картку з QR-кодом — мій “ключ” від усього: дверей, ліфта і навіть власного локера.

    У готелі суворе зонування:

    • 8 поверх — душ і локери для жінок,
    • 7 поверх — душ і локери для чоловіків,
    • 5–6 поверхи — капсули для жінок,
    • 3–4 поверхи — капсули для чоловіків.

    Перші враження: холод!

    У Фукуоці тоді було +30 навіть увечері. Але щойно я зайшла всередину, мене вдарив холод: відчувалося як +19.

    Перша думка — “Я тут захворію, якщо в капсулі така ж температура!”

    Але про це трохи пізніше 😉

    Локери та душ

    Мій локер мав номер 645 — і так само називалася моя капсула (зручно, не загубишся). Усередині лежала чорна сумка з:

    • піжамою,
    • трьома рушниками,
    • зубною щіткою,
    • капцями.

    Душ на тому ж поверсі, продуманий до дрібниць: окремі кабінки, прозорі дверцята, набір шампунь–кондиціонер–гель. Гаряча вода буквально врятувала мене після холоду.

    У спільній зоні — десяток раковин, серветки, смітники, фен для волосся. Все виглядало дуже чисто і продумано.

    Капсула

    Моя капсула під номером 645 виявилася зовсім не такою тісною, як я уявляла. Там можна навіть сидіти (мій зріст — 163 см).
    Усередині:

    • зручна подушка,
    • важка, але дихаюча ковдра,
    • світло і розетка.

    Температура — комфортна для сну, зовсім не та крига, що в холі. Я заснула о 21:30 і прокинулася вже вранці — ні шуму, ні світла, ні чужих розмов.

    Чому так тихо?

    У капсульних готелях заборонено розмовляти й їсти. Це справжня “зона тиші”. Тому навіть коли людей стає багато, атмосфера залишається спокійною.

    Ранок і виїзд

    Зранку більшість гостей уже збиралися — багато хто ночує тут, щоб зручно встигнути на ранній потяг.
    Я зібрала речі, повернула ключ-карту, піжаму й рушники у спеціальні коробки (все сортується окремо). І вийшла з готелю з відчуттям, що спробувала щось абсолютно нове.

    Порівняння з традиційним готелем

    У звичайному бізнес-готелі ви маєте власну кімнату, більше приватності та простору. Але й ціна щонайменше удвічі вища.
    Капсульний же варіант — це “мінімум простору, максимум функціональності”: ідеально, якщо потрібна лише ніч для відпочинку.

    Поради для тих, хто вперше

    • Якщо любите тепло, візьміть із собою легкий светр: у зонах загального користування може бути прохолодно.
    • Не плануйте зустрічей чи вечерь там: капсульний готель — не для компаній.