Цікаве про Японію

Правдива Японія очима українки. Цікаве — щочетверга.

Публікації

  • Адаптація до іноземної їжі: чому це так складно — і що мені допомогло

    Коли я зустрічаю нових переселенців, то дуже часто чую:
    «Мені важко з місцевою їжею, вона незвична, не подобається».

    Так, частково це правда. Але мені здається, що за цим стоїть щось глибше, ніж просто незвичний смак. Я довго про це думала і, здається, знайшла відповідь — завдяки власному досвіду і… урокам у японській початковій школі.

    Їжа — це не лише смак. Це емоційний зв’язок

    Пригадайте маленьких дітей: вони майже завжди відмовляються від нової їжі. Їх потрібно привчати іноді роками. Чому? Бо поки не сформується позитивний досвід, теплі спогади чи емоційний зв’язок — мозок не готовий приймати нове.

    З переселенцями працює те саме.
    І смак тут — лише частина історії.

    Мій перший досвід: 3-й клас, Японія, і повна відмова від… всього

    Коли я вперше приїхала до Японії у третьому класі на три тижні, я не їла майже нічого з японської кухні. Навіть у японському ресторані я примудрилася знайти в меню… сосиски з макаронами.
    Категорично відмовлялася пробувати будь-що нове.

    Коли я пішла до японської школи, ситуація повторилася. В японських школах є обов’язкові шкільні обіди — 給食 (кюющоку). Щодня нове меню, майже завжди традиційна японська їжа.
    Спочатку я майже все відсовувала.

    Вчителі швидко зрозуміли, що тиском тут нічого не доб’єшся 🙂

    Момент, коли все змінилося

    Перелом відбувся несподівано.
    Коли я почала розуміти японську мову, на перервах я чула, як діти обговорювали їжу:

    — «Ти бачила, що сьогодні на обід? Я не можу дочекатися!»
    — «Це ж так смачно!»

    І в мене виникло просте, але дієве відчуття:
    цікавість.

    «Що там такого смачного, про що всі говорять?»

    У цей момент формується позитивна асоціація: ти чекаєш їжу, очікування приємне — і коли нарешті пробуєш, смак сприймається зовсім інакше.
    І так непомітно я почала їсти все з задоволенням.

    Візуальні підказки теж працюють

    На першому поверсі школи щодня виставляли одну порцію обіду — щоб діти могли заздалегідь побачити, що сьогодні подають.
    А на початку місяця роздавали меню з поясненнями, чому ця їжа корисна.
    І знаєте що? Діти це справді читають 🙂

    Поступово їжа перестає бути «незнайомою». Вона стає очікуваною.

    Геніальний урок у 1-му класі: повний цикл життя їжі

    У всіх японських початкових школах є обов’язковий предмет:
    діти проходять шлях їжі від насінини — до тарілки.

    У нас в школі діти вирощували зелені боби (グリーンピース):
    • садили
    • поливали
    • доглядали
    • збирали
    • чистили
    • передавали на кухню

    А наступного дня на обід — рис з зеленими бобами, вирощеними власними руками.

    Це формує не просто знайомство зі смаком.
    Це формує емоційний зв’язок, гордість, теплі спогади.

    Історія про натто — і про силу асоціацій

    У нашій сім’ї ніхто не купував натто — ферментовані японські боби.
    Їх не любили за текстуру, і я виросла з думкою, що натто — це щось огидне.

    Але в університеті мій друг одного разу сказав, що дуже їх любить. Тут же я побачила відео про користь натто.
    І — увага — одразу сформувалося кілька позитивних асоціацій.

    Наступного разу в магазині натто вже лежали у моєму кошику.

    Перший смак був дивний.
    Але позитивні очікування були такими сильними, що мозок сказав:
    «Мабуть, це смачно».

    І з кожним разом мені справді почало подобатися. Зараз я обожнюю натто.

    Мій висновок: полюби не сам смак — а спогад про нього

    Я називаю це так:
    Спочатку полюби асоціацію — а вже потім смак.

    У дітей це відбувається природно завдяки школі.
    Але що робити дорослим?

    Як дорослим звикати до нової їжі? Мій рецепт

    Тиск не працює.
    Воля «треба звикнути» теж не дуже.

    Працює інше:

    ✔️ 1. Створювати позитивний контекст

    Подивитися відео про користь страви. Почитати історію. Почути, що хтось захоплюється цією їжею.

    ✔️ 2. Підглянути, як це готують

    У мене спрацьовує чарівно: коли бачиш процес — їжа стає «знайомою».

    ✔️ 3. Взяти участь у зборі чи приготуванні

    Це те саме, що роблять японські школярі. Коли ви вклали свій час, свої руки — смак сприймається інакше.

    ✔️ 4. Створити власні позитивні спогади

    Їсти нову страву у приємній компанії, в особливий день — і це стає «опорою».

    Наостанок

    Адаптація до нової їжі — це не про смак.
    Це про почуття безпеки, знайомості, тепла і позитиву.

    Коли ми створюємо правильний контекст і асоціації — мозок відкривається. І нова їжа стає не «чужою», а «моєю».

    Можливо, варто час від часу давати собі шанс створити такі спогади 🙂

  • Як ми варили борщ у Фукуоці — і чому це було більше, ніж просто страва

    1 і 2 листопада наша команда готувала український борщ на університетському фестивалі 九大祭 у Фукуоці.
    На перший погляд — звичайний студентський проєкт.
    Але для мене це був не просто кулінарний стенд.
    Це був маленький акт відновлення справедливості.
    Акт культурної дипломатії.
    І акт відповідальності перед власною країною.

    Бо коли в Японії кажеш “борщ”, у відповідь часто чуєш:

    “Це ж російська страва?”

    У такі моменти ти дуже чітко усвідомлюєш, що українська культура потребує захисту не лише на полі бою.
    Вона потребує голосу. Пояснення. Видимості.

    Саме тому я вважаю важливою кожну можливість повернути Україні те, що належить їй.
    Навіть якщо це — одна страва.

    Адже саме за це — за право нашого борщу бути українським — ми боролися й на дипломатичному рівні.
    І саме тому UNESCO в 2022 році внесло український борщ до списку нематеріальної культурної спадщини, що перебуває під захистом під час війни.

    Але світ все одно плутає.
    І ми — українці за кордоном — мусимо це виправляти.
    Пояснювати. Розповідати.
    І… варити борщ.

    “Український борщ у Фукуоці — це про незламність”

    Українська діаспора — це не спільнота, яка живе “десь там”.
    Це продовження України за межами її кордонів.
    І ми відчуваємо відповідальність за те, як нашу країну розуміють у світі.

    Японці пробували. Дякували. Питали.
    Людям які підходили до нашого стенду ми пояснювали, що борщ — український.
    Що він у загрозі.
    Що наше завдання — зберегти його, як зберігаємо свою мову, традиції і пам’ять.

    Українці в Україні, ми хочемо, щоб ви знали:

    Мені важливо, щоб в Україні знали:
    у світі є тисячі українців, які щодня працюють на культурній передовій.

    Ми не просто “живемо за кордоном”.
    Ми:

    • пояснюємо, що українська культура самостійна
    • будуємо репутацію України у середовищах, де про нас знали мало
    • виправляємо історичні перекручення
    • робимо те, що колись називатиметься “культурною відбудовою України”
    • зберігаємо наші традиції, бо культура — це фундамент майбутньої держави

    Це теж боротьба.
    Тиха, повсякденна.
    Але стратегічно важлива.

    Цей фестиваль дав мені зрозуміти ще раз:

    Українська культура живе там, де живемо ми.
    І навіть у місті, де ніколи не було морозів сильніших за 5°C, де ніхто не знав слова “буряк”,
    — ми змогли створити маленький куточок України.

    І ми будемо продовжувати це робити.

    Команда, яка зробила це можливим

    Цей проєкт був би неможливим без нашої чудової команди.

    З нами працювали не тільки українці.
    До приготування борщу долучилися й японські студенти, які хотіли зрозуміти Україну не з новин, а через справжній досвід.
    А ще — наш професор, який підтримував нас від початку до кінця.

    Ми були дуже різні — хтось уперше чистив буряк, хтось варив борщ усе життя, хтось прийшов просто допомогти, бо “Україна зараз важлива”.

    Але нас об’єднувало одне:
    бажання показати Україну такою, якою вона є — щирою, сучасною, сильною і справжньою.

    Щиро дякую кожному із вас, якщо ви це читаєте.

  • Що таке ізакая: традиції японської гастрономії

    Ізакая (居酒屋) — це японський тип ресторану, де подають алкоголь і багато різноманітних страв до нього.
    На відміну від барів чи пабів, це щось значно «тепліше» — місце, куди люди приходять не лише пити, а й їсти, сміятися, спілкуватися й розслабитися після роботи.

    Я майже ніколи не буваю в ізакая, бо взагалі не вживаю алкоголю.
    Але цього разу до мене у Фукуоку приїхала мама, і ми вирішили зробити виняток — піти просто повечеряти в одному з місцевих ізакая, адже саме тут ця культура дуже розвинена.

    Ізакая у Фукуоці — традиції, які ще живі

    Фукуока славиться своєю ізакая-культурою.

    Найцікавіше — сире м’ясо прямо перед столами, на очах у відвідувачів.
    Нам розповіли, що колись це було звично: свіжість продуктів демонстрували відкрито, щоб усі бачили, що нічого не приховується.
    Тепер такі місця майже зникли, тож це справді унікальний досвід.

    Розмови з незнайомцями

    Ще одна річ, яка мені дуже сподобалась — це легкість спілкування.
    В ізакая майже завжди хтось заговорить із тобою — люди трохи веселі після кількох келихів саке, і стають дуже відкритими.

    Ми з мамою теж познайомилися з чоловіком, який сидів поруч.
    Він виявився місцевим із Фукуоки й розповів нам багато цікавого про старі ізакая, про те, як колись там збиралися сусіди, ділилися історіями, і навіть співали разом.
    Такі щирі розмови — мабуть, і є душа японських ізакая.

    Що нам особливо сподобалось

    Їжа була неймовірно смачна.
    Особливо запам’яталися:

    • 🐷 豚足（tonsoku） — ніжні свинячі ніжки, тушковані до м’якості;
    • 🍗 ささみの梅じそ（sasami no umejiso） — куряче філе з пастою з умебоші та листям шісо — освіжаюче й ароматне;
    • 🦆 鶏レバー（tori rebaa） — м’яка й соковита куряча печінка;
    • 🍄 椎茸（shiitake） — великі гриби на грилі, з легкою солоністю та димним присмаком.

    Усе це подавали просто й красиво, а смак був такий, ніби все приготували вдома.
    Ми замовляли без алкоголю, просто насолоджуючись смаком і атмосферою — і цього виявилось більш ніж достатньо.

    Враження

    Ізакая — це не лише про випивку.
    Це про людей, шум, запахи, живу енергію, яку відчуваєш усіма органами чуття.
    Іноді це трохи занадто: гучно, тісно, пахне димом і смаженим м’ясом.
    Але саме завдяки цьому ізакая залишаються справжнім дзеркалом японського повсякденного життя — без фільтрів і без прикрас.

  • Порада для переселенців：Чому важливо мати «опору» у навчанні

    Коли я переїхала до Японії у п’ятому класі, я не знала японської мови зовсім.
    Кожен день був випробуванням — нова школа, нова культура, нові правила.
    Іноді мені здавалось, що я взагалі не впораюсь.

    Але тепер дивоячись назад, я розумію: щоб не загубитися у новому середовищі, людині потрібен свій стрижень — “軸（じく）”, щось, що залишиться твоїм навіть тоді, коли все навколо інше.

    Для мене цим були математика та англійська мова.

    Чому саме ці два предмети

    В українських школах математика — сильна сторона.
    Коли я приїхала до Японії, виявилось, що тут у початковій школі навчання йде повільніше, більше уваги приділяють іграм, природі, спілкуванню.
    Тож навіть не знаючи мови, я могла бути серед найкращих у математиці.
    Це дало мені впевненість: “я теж щось можу”. (Хочу додати що математика не була найсильніша моя сторона в україні. Тоді я була просто одна із середніх)

    З англійською було схоже.
    У той час в Японії діти починали її серйозно вчити лише з 7-го класу, тож моя база з України допомогла мені почуватися компетентною. Також що до англійської, я була з японськіми дітьми в рівних умовах, бо для всіх нас то була іноземна мова з іншою граматикою.

    І саме це — наявність сильних сторін, незалежних від мови чи культури — врятувало мене від того, щоб втратити віру в себе. То важливо, відчувати що ти можеш, коли умови рівні. Бо інші предмети вимагали певного рівня японської мови.

    Про дітей, які переїжджають

    Я багато думаю про те, як важко дітям, які змінюють країну.
    Найстрашніше — це коли дитина раптом опиняється у середовищі, де вона “гірша” у всьому: не розуміє, не може сказати, не може показати свої здібності.
    Саме тоді легко втратити мотивацію, замкнутися або відчути себе “недостатньою”.

    Тому я раджу всім батькам, які планують переїзд, допомогти дітям знайти свою “універсальну опору” — те, що працює будь-де.
    І, на мою думку, найкраще підходять саме англійська та математика.
    Це дві “мови”, зрозумілі в усьому світі.
    Вони не залежать від країни, школи чи підручника.

    Моя порада

    Звичайно, не варто забувати й про українську мову та культуру — це наше коріння.
    Але якщо говорити саме про адаптацію, то англійська й математика можуть стати тим, що допоможе дитині вистояти у новому світі.

    Бо коли ти знаєш, що хоча б у чомусь ти “на своєму місці” — це дає сили рухатись далі.

    Математика та англійська залишились моїми сильними предметами і зараз (в університеті). Не тому. що у мене був якийсь особливий талант по ним, а саме тому що вони допомогли мені коли було тяжко. Коли все інше здавалося неподоланим і світ навколо жорстоким.

  • Японська слива, яка лікує? Моє випадкове знайомство із “梅肉エキス”

    Нещодавно біля університету відкрився маленький поп-ап магазин — тільки на декілька днів локальні продюсери приїхали продавати свої вироби. Я просто проходила повз, аж раптом мене зупинив усміхнений дядечко-продавець:
    — Не хочете спробувати наші умебоші?

    Я була не голодна, тож вічливо відмовила (бо ж потім буде ніяково нічого не купити 😅). Але цікавість перемогла — і я все ж таки зайшла поглянути.

    На полицях — десятки видів умебоші, від рожево-червоних до майже бурих. І що мене вразило найбільше — склад. У більшості: лише слива і сіль, а в деяких — тільки слива!

    Продавець розповідає мені про їхні Умебоші

    Умебоші, які всі знають

    Про умебоші я, звісно, вже знала. Ці кисло-солоні сливи — класика японської кухні. Їх люблять класти в оніґірі (рисові кульки), іноді в обідні ланчбокси (бенто), а дехто навіть їсть просто так.

    Наша родина, щоправда, стільки рису не споживає, тож ми якось обійшли цю японську традицію стороною. Хоча, зізнаюсь, іноді додаю умебоші в карі — і це справді смачно.

    Але цього разу я відкрила для себе дещо нове

    На одному зі столів стояли невеликі баночки з темною пастою й написом 「梅肉エキス」(уме екісу).
    Продавець помітив, як я розглядаю етикетку, і підійшов ближче.

    Баночки з тим самим Уме екісу

    “Це стародавній засіб, — каже. — Колись давно у кожному домі була баночка 梅肉エキス. Якщо болить живіт чи відчуваєш слабкість — достатньо взяти краплинку на кінчику зубочистки. Це повертає баланс у тілі.”

    Він простягнув мені зубочистку з крихітною краплею чорної густої речовини.
    Я скуштувала — і… вау.

    Смак глибокий, не солоний і не кислий — радше копчено-трав’янистий, із відтінком чогось старовинного.

    Що це таке — 梅肉エキス?

    Повернувшись додому, я почитала про нього більше.
    Виявилося, що 梅肉エキス роблять зі свіжих зелених слив уме, які віджимають і повільно уварюють приблизно 20 годин, доки залишається лише густий концентрат.

    Ніякої солі, цукру чи консервантів — тільки сік сливи. Для одного кілограма екстракту потрібно близько 20 кг фруктів!

    Колись у Японії 梅肉エキス справді вважали “домашніми ліками від усього” — від застуди, втоми, болю в животі. Його тримали поруч, як ми колись тримали вдома мед чи настоянку з калини.

    Баланс між природою і тілом

    Чи лікує 梅肉エキス “усі хвороби” — не знаю.
    Але в цій маленькій баночці я побачила щось дуже японське: уважність до природи, здатність відчути цінність навіть у найпростішому фрукті, у кількох краплях соку.

    Також цікаво що, навіть після 10+ років життя у Японіі, я досі відкриваю для себе таку нову і цікаву їжу.

    Підсумки

    • “Уме екісу” (梅肉エキス) — це не сушена слива умебоші, а густий чорний екстракт зі свіжих зелених слив.
    • Його можна додавати у теплу воду або чай, або просто лизнути крапельку з ложки.
    • Справжній екстракт має глибокий темно-коричневий колір і дуже концентрований смак.
    це як вигладала полиця з Умебоші про яку я писала зверху

  • Карате: історія моїх тренувань, змагань і уроків 🥋

    Коли я приїхала до Японії, то зовсім не була спортивною дитиною. У мене була крива спина, плоска стопа, зайва вага — і я не могла ні бігати, ні стрибати. Люди, які знали мене тоді, жартували, що я була “маленьке біле ведмежатко, яке хочеться потискати” .

    Мої батьки одразу вирішили, що спорт потрібен мені не менше, ніж навчання. Спершу я робила вправи для спини, а коли пішла в школу, стало зрозуміло — без додаткових занять не обійтися.

    Вибір: чому саме карате

    Біля нашого дому був великий спортивний центр Konami. Там були йога, танці, басейн, теніс і різні гуртки для дітей. Умова була проста: будь-який гурток, аби це було фізичне навантаження.

    Із усіх можливостей я чомусь вибрала карате. Мабуть, на мене вплинули мультики та журнали з героями, які борються за свою землю (Winx, Черепашки-ніндзя ).
    Мама зраділа ще більше за мене:

    • по-перше, карате — це традиційне японське мистецтво, і де, як не в Японії, його вчитися;
    • по-друге, це не лише спорт, а й самозахист і розвиток дисципліни.

    Перші тренування

    Заняття проходили на 7-му поверсі спортивного центру, у балетній залі з дзеркалами по всіх стінах. Нетипове місце для бойових мистецтв, але, мабуть, це навіть допомагало — видно себе з усіх боків.

    Я була найстаршою серед новачків. Інші діти були з першого класу або навіть ще з садочку! Саме це, напевно, підштовхнуло мене старатися з усіх сил. На першому ж іспиті я “перестрибнула” одразу до синього поясу .

    Трохи поясню: у нашому стилі карате пояси йшли так — білий, жовтий, помаранчевий, синій, зелений, фіолетовий, коричневий, чорний. А далі вже йшли “дани” — ступені чорного поясу. Я тренувалася 5 років і дійшла до другого дану чорного поясу.

    Що таке справжня майстерність?

    Чесно кажучи, зал із дзеркалами по всіх стінах спочатку здавався мені чужим. Я була у білій формі, яка сиділа незграбно, і почувалася ніби “у чужій шкірі”. Майже до самого кінця занять (протягом 5 років) у мене залишалося це відчуття — я ніби не вписувалася в цю картину. Я майже впевнена, що й інші діти переживали щось подібне. Адже було дуже видно різницю: наші тренери та бійці, які займалися цим професійно, у формі тримали себе зовсім інакше — впевнено, природно, органічно.

    Цей досвід навчив мене головному: майстерність справді приходить тільки з часом, із роками практики.

    Що таке ката і куміте?

    У карате є два основні види тренувань:

    • 「かた」(ката) — це відпрацювання фіксованих форм та комбінацій ударів і рухів. Це ніби “танець бою”, який показує техніку, точність і силу.
    • 「組み手」(куміте) — це вже справжній спаринг із суперником. Тут тренуєш не лише техніку, а й реакцію, стратегію, вміння читати рухи іншої людини.

    Мені подобалися ката, я навіть двічі брала участь у змаганнях. У 9-му класі здобула 2-ге місце , чим дуже пишалася. На змагання з куміте так і не зважилася — про це досі трохи шкодую.

    Після нагородження на других знамаганях. Стомлена, але задоволена)

    Що мені дало карате

    Я тренувалася двічі на тиждень по півтори години, аж до 10-го класу. Карате дало мені не тільки фізичну підготовку, але й:

    • досвід успіху
    • впевненість у собі
    • відчуття, що я можу більше, ніж думаю

    У старшій школі довелося зупинитися через підготовку до вступу в університет. Але я думаю, що одного дня повернуся. І цього разу — вже обов’язково на куміте!

  • Чому японці знімають взуття: традиції та культура

    Декілька днів тому я мала зустріч зі своїм academic adviser в університеті.
    У кожного професора тут є власна кімната, тож я знайшла потрібний кабінет на сьомому поверсі, постукала — і почула:

    «どうぞ、お入りください。靴を脱いでくださいね»
    (“Заходьте, будь ласка. Зніміть взуття.”)

    Я трохи розгубилася. Зняти взуття? В університеті?
    Здавалося, я вже давно звикла до японських звичаїв, але в аудиторії чи офісі іще не доводилося знімати взуття.

    Я нерішуче роззулася, обережно поставила свої туфлі біля порогу і взула капці, що стояли поряд. Професор посміхнувся, ніби все це було найприродніше у світі.


    Того дня я подумала: це чудова нагода розповісти про японську культуру знімати взуття —
    адже роблять це не лише вдома.

    Де японці знімають взуття

    Більшість іноземців знає, що в японських домівках не ходять у взутті.
    Та це лише вершина айсберга.

    Взуття тут знімають не тільки вдома, а й у місцях, де важливо зберегти чистоту та гармонію простору:

    • у традиційних ресторанах (居酒屋 / ізакая),
    • у лікарнях,
    • у деяких університетських кабінетах,
    • у школах, дитячих садках, храмах і навіть музеях.

    У ресторанах

    У традиційних ізакая — маленьких затишних закладах, де подають sake і домашні страви — біля входу часто стоїть дерев’яна полиця для взуття.
    Іноді підлога вкрита татамі (солом’яними матами), по яких не можна ходити у взутті,
    але навіть якщо підлога звичайна, господар може попросити зняти взуття з поваги до традицій.

    У лікарнях

    Біля входу в лікарню стоять ряди капців — «на зміну».
    Пацієнти та відвідувачі знімають вуличне взуття й користуються внутрішніми.
    Улітку, коли всі носять сандалі, варто мати з собою шкарпетки —
    ходити босими ногами по підлозі вважається поганим тоном.

    «Генкан» — межа між «всередині» (内) та «зовні» (外)

    У кожному японському домі є генкан — невеликий простір біля входу, де люди знімають взуття, перш ніж ступити на підлогу житлової частини.
    Це — символічна межа між зовнішнім світом (外, сото) і внутрішнім (内, уті).

    Підлога у квартирі розташована вище, ніж у генкані, зазвичай на 10–15 см, а в старих будинках — навіть на 30 см.
    Цей невеликий «поріг» буквально показує: далі — інший світ, місце, де все має бути чистим, спокійним і гармонійним.

    В українських будинках іноді є тамбур, де можна струсити пил або перевзутися, але в Японії цей перехід зроблено майже як ритуал: ти відчуваєш, що залишаєш “зовнішнє” позаду.

    Чому підлога піднята?

    Як пояснюють дослідники з Kokugakuin University, це не лише питання етикету, а й наслідок клімату Японії. Країна має високу вологість і спеку влітку, тому традиційні будинки будували з піднятою підлогою — щоб повітря циркулювало під нею, запобігаючи появі цвілі.

    Таким чином, різниця рівнів у генкані мала практичне значення, а звичка знімати взуття стала частиною культури чистоти й поваги.

    Типічний японський коридор в квартирі.

    Джерело:
    Kokugakuin University — “Genkan, the boundary that divides inside and outside”

  • Як українська школа в Токіо допомогла мені не забути рідну мову

    Інколи люди дивуються, що, проживши в Японії вже стільки років, я все одно не забула українську мову.
    Я й сама іноді думаю про це — чому так сталося?
    І щоразу приходжу до висновку: велику роль у цьому відіграла українська недільна школа “Джерельце”, у яку я ходила з п’ятого по дев’ятий клас.

    Школу засновано організацією НПО “Краяни” у Токіо. Заняття відбувалися щонеділі — ми вивчали українську мову, мистецтво, співали, танцювали, малювали, робили поробки. Завдяки цій школі я не лише не забула рідну мову, а й відкрила для себе частинку культури, яку тепер несу далі в серці.

    На сайті школи написано:

    “Головна наша мета — щоб діти українських та багатонаціональних родин навчилися розуміти та говорити українською мовою, знайомилися з дитячим фольклором, українською культурою, підтримували її, відчували себе українцями та, проживаючи далеко від Батьківщини, зберігали традиції нашого народу.”

    І вони справді це роблять — щиро, натхненно, з любов’ю.

    Свята, вистави і маленьке українське диво в центрі Токіо

    Пам’ятаю, як ми готувалися до кожного свята: перше вересня, День осені, Святого Миколая, Новий рік, Різдво, Великдень…
    Ми вчили вірші, ставили невеличкі вистави, співали пісні, робили декорації.
    На День матері ми вручали мамам квіти, і я тільки тепер розумію, скільки сил і праці вкладали дорослі, щоб усе відбулося на такому рівні.

    Свято на День Осіні в Джерельці (я друга с права, в вишиванці та рожевій кофтинці)
    Свято на День Осіні в Джерельці (я друга с ліва, у вінку)
    Вистава на Різдво. Я четверта з ліва, у копелюсі з лисом.

    Нас тоді було зовсім небагато — лише кілька дітей у кожній групі. (Йдеться про 2014–2019 роки, коли українців у Японії ще було дуже мало.)
    І все ж — атмосфера була надзвичайно тепла. Це було справжнє “джерельце” українськості серед токійського мегаполіса.

    Я на уроці в Джерельці

    Концерти, вишивка, писанки

    Разом із дорослими ми брали участь у українських концертах у Токіо — ще з 2014 року!
    Наші українці співали й танцювали народні пісні, проводили майстер-класи з вишивання та писанкарства, продавали українські вироби.
    Пам’ятаю, як навіть мої японські друзі приходили на такі заходи — і дивувалися, наскільки яскрава й жива українська культура.

    Український Фестиваль в містці Йокохама (біля Токіо) в якому я брала участь в перший раз

    А ще ми щороку влаштовували “Парад вишиванок” — справжня Українська хода у самому центрі Токіо.
    Ми йшли вулицями у вишиванках, співали пісень, несли прапори, і люди навколо зупинялися, щоб сфотографуватися чи просто посміхнутися нам.
    Це був момент, коли я особливо гостро відчувала гордість за свою країну — навіть далеко від дому.

    Подяки

    Окрема подяка моїй мамі.
    Вона, працюючи повний тиждень на іншій роботі, щонеділі водила мене до школи, перевіряла домашні завдання, допомагала, коли щось не виходило.
    Вона і сама декілька років була викладачкою у “Джерельці” — не в моїй групі, але для мене була прикладом і натхненням.
    Завжди виправляла мої мовні помилки (і робить це досі 😅). Можливо, саме тому я й не втратила зв’язку з рідною мовою.

    У “Джерельці” було багато людей, яких я досі згадую з теплом.
    Хочу окремо подякувати тим, хто зробив мої шкільні неділі такими особливими.

    Пані Наталя — засновниця школи, яка не лише проводила уроки у моїй групі, а й завжди знаходила час просто поговорити.
    На кожному святі вона зустрічала мене зі щирою усмішкою:
    “Марійка, привіт! Як ти?”
    Вона — наче серце нашої громади, людина, яка з’єднує всіх українців у Токіо, тримає нас разом, “склеює” нашу діаспору своєю добротою

    Пані Юля — наша викладачка хореографії. Неймовірно красива, стильна, сучасна — я завжди дивилася на неї і думала: “Ось якою хочу бути, коли виросту!”
    І досі, коли вона каже мені “Привіт, Марійко, сонечко!” — стає якось тепліше на душі. Для мене пані Юля — справжнє сонце 🌞

    Пані Вікторія — викладала нам театральне мистецтво. Ми разом готували вистави, і саме вона допомагала мені читати вірш на камеру (можливо, вона вже цього й не пам’ятає, але я пам’ятаю дуже добре).

    Є ще багато інших людей, яких я не згадала поіменно, але пам’ятаю їх усіх.
    Дякую кожному, хто створював “Джерельце” — цю маленьку Україну в серці Токіо.

    Дякую, “Джерельце”

    Сьогодні, озираючись назад, я розумію, наскільки важливою була ця школа для мене.
    Саме завдяки “Джерельцю” я зберегла не лише мову, а й зв’язок із Батьківщиною, який тримає мене навіть на іншому кінці світу.

    Школа “Джерельце” продовжує свою роботу і нині — у тому самому місці, у Токіо.
    Лише дітей стало набагато більше ❤️
    І кожен з них несе у собі маленьке українське джерельце — чисте, живе, нескінченне.

  • Цукімі（月見）— японська традиція споглядання місяця

    В Україні осінь — це час гарбузів, яблук і теплого чаю. А в Японії — це ще й сезон споглядання місяця. 🌕✨
    Тут цю традицію називають 「月見（つきみ）」 — Цукімі, що буквально означає «дивитися на місяць».（月 tsuki — місяць, 見 mi — бачити）

    Місяць який я спостерігала прямо біля університету рік тому

    Звідки взялася традиція?

    Звичай прийшов до Японії понад тисячу років тому з Китаю.
    У період Хейан (794–1185) аристократи влаштовували вечірки, щоб милуватися повним місяцем осіннього неба — особливо у середину серпня за місячним календарем, коли місяць вважається найгарнішим у році.
    Вони складали вірші, пили саке й слухали музику біля водойм, де відбивалося сяйво місяця.

    Символи врожаю і вдячності

    З часом цукімі стало святом вдячності природі.
    Люди прикрашали подвір’я або веранду колосками японської трави сусукі (ススキ) — символом осінніх полів, ставили піднос із данґо（団子）— білими рисовими кульками, що нагадують повний місяць,
    і викладали сезонні овочі: батат (солодка картопля) , сато-імо(1), каштани.
    Так дякували за врожай і просили доброго року.

    Існує повір’я, що якщо в ніч Цукімі помолитися Місяцю за щастя близьких — воно здійсниться.

    Місяць і кролик 🐇

    Якщо уважно придивитися до місяця, японці кажуть, там видно кролика, який товче рис. (Так японці пояснюють плями на місячній поверхні)

    Цей образ з’явився ще у давніх казках і став частиною уяви японців про Місяць як щось лагідне, домашнє й добре.

    Що роблять японці сьогодні

    Сьогодні японці все ще дивляться на осінній місяць — але вже не обов’язково у старовинному одязі й з віршами.
    Люди їдять “цукімі-данґо” — маленькі білі кульки з рисового борошна, що нагадують повний місяць,
    та насолоджуються тишею осіннього вечора.

    А сучасна Японія, як завжди, знаходить спосіб зробити це “смачним святом” 🍔😋
    Щороку у вересні з’являються сезонні “місячні” продукти —
    наприклад, “Цукімі-бургер” (月見バーガー) у McDonald’s:
    котлета, яйце-сонечко (бо жовток схожий на місяць!) і спеціальний соус. (Дивіться фотографію меню знизу)

    Сезонне меню в Макдональдсі у пору року “Цукімі”
    出典：ロケットニュース24「マクドナルド 今年の月見は超コッテリ！」（https://rocketnews24.com/…）
    （画像は同サイトより引用）

    Також у кав’ярнях — цукімі-лате, а в супер-маркетах цукімі-соба (гречана локшина з яйцем).

    Коли відзначають Цукімі?

    За місячним календарем — у ніч повного місяця середини осені, зазвичай у вересні.
    У 2025 році це було 6 жовтня.

    Місяць який було видно декілька днів тому з мого університету (18:00, 10/06)

    (1) 「里芋」（さといも, сато-імо）— це коренеплід, схожий на нашу картоплю чи бульбу колоказії.

  • Як народився гурток PhysiKyu

    Коли я вступила на факультет фізики, то відразу знала: хочу вчитися більше, ніж просто відвідувати університетські лекції. Тим більше, що на першому курсі державного університету ми мали величезний набір предметів, далеких від фізики (навіть фізкультуру!). А власне лекцій з фізики — лише три години на тиждень. Для мене цього було замало.

    Перші кроки

    У нашій групі з 60 першокурсників лише чотири були дівчата. Я запропонувала нам збиратися раз на тиждень у бібліотеці й вчити підручник наперед. Дівчата погодилися, і вже до літа ми самостійно пройшли весь курс першого року.

    Ми в чотирьох після семінару (головне місце в нашому університеті, камін з надписом 九州大学- KYUSHU UNIVERSITY)

    Після канікул до нас приєдналися ще два хлопці, і ми вирішили продовжити — цього разу з електродинаміки за складним підручником Дж. Дж. Сакурая. Готуватися було непросто, але всі відчували, що робимо щось цікаве і «вище програми».

    двоє дівчат з першого семінару по елекстромеханиці намагаються розв’язати задачу про рух електрозаряду. (травень 2022)
    розв’язана задача. Уххх як жеж ми тоді собою пишалися:))

    Що таке «семінар»?

    У Японії справжні семінари зазвичай починаються лише на 4-му курсі, коли студенти вступають у лабораторії й читають складні книжки разом з групою. Багато хто каже, що саме тоді починається «справжнє навчання». Я ж вирішила: а чому чекати? Можна почати вже з першого курсу.

    Наш семінар із Сакурая тривав до кінця навчального року. Паралельно я приєдналася до іншого гуртка, де читали «Механіку» Ландау–Ліфшица японською. Готуватися було важко, адже ніякого професора поруч не було — тільки ми, першокурсники. Половина учасників вибула, але решта дійшла до кінця. Це був виклик, але й відчуття росту знань було неймовірним.

    Наша нова навчальна група (вже з хлопцями) разом із профеосором. (Ми інколи зодили до професорів розпитувати у них про їхні досліждення) (Листопад 2022)
    Отак ми готувались до семінару пілся лекцій)) Ззаду дошка на якій я робила вичілення, а. у руці у мене фото Ландау, того самого відомого фізика. (жовтень 2022)
    Підготовка до семінарів часто забирала не одну дошку і не дві… І багато часу та зусиль.
    Відривались ми у всю. На різдво, робили Косплей, наліпили на сеье обличча відомих физиків! (грудень 2022)

    Від маленької групи до спільноти

    У лютому я вже чітко знала: семінари можуть бути корисними для багатьох. Ми почали контактувати з іншими студентами — зокрема з 2–3 курсів, які теж проводили схожі заняття у маленьких групах. Ми вирішили спробувати об’єднати сили й почати новий семінар по «Теорії поля» Ландау.

    Останні збори семінару з електромаглетимзу (березень 2023)

    У цей же час виникла ідея створити Discord-сервер і запросити всіх, хто цікавиться семінарами. Технічних знань і досвіду ком’юніті-менеджменту у нас не було, тож ми почали шукати приклади в інших університетах. Через Twitter ми познайомилися з фізичним гуртком з Тохоку-університету. Вони поділилися досвідом, розповіли, як ведуть сайт, соцмережі, і стали для нас справжнім прикладом.

    Саме тоді ми й придумали назву PhysiKyu — від «Physics» та «Kyushu University». Це був березень, початок сезону нових першокурсників, і ми встигли залучити їх до нашої діяльності.

    Перша інформаційна сессія про наш гурток для першого курсу. Прийшло більше людей ніж ми очікували! (квітень 2023)

    Сьогодні

    Те, що починалося як маленька ініціатива чотирьох дівчат у бібліотеці, тепер перетворилося на велику спільноту. Станом на вересень 2025 року нас уже 115 учасників. Ми проводимо численні семінари з різних тем і поступово розширюємо діяльність.

    Наша «паралель-засновниця» вже готується до випуску наступної весни, а я залишаюся ще на рік, щоб передати досвід далі.

    Це лише початок історії PhysiKyu. Коли небуть я розповім, як саме ми розвивали наш гурток і що він мене навчив.

    Нове лого нашого гуртку. (На задньому фоні, фотографія нашого університету.)

    Дізнатись більше про PhysiKyu або слідкувати за ношою діяльністю ви можете через наступні веб сторінки:

    Instagram https://www.instagram.com/physikyu_kyudai/

    X https://twitter.com/physikyu?lang=en

    Home page https://physikyu-github-io.vercel.app/